Де тільки не доводилося грати у футбол – якщо говорити про континенти, то не бігав тільки в Австралії. Різні були сюжети – і змішані чоловічо-жіночі команди в Штатах, і за американське посольство в Києві проти російського, і ось в Алжирі нещодавно було зачотно. Але якщо згадати найдивовижніший матч, та ще і з найбільшим рахунком, то напевно – це була гра на першість Коломацького району. Було це років так 25 тому, і що цікаво - ми тоді програли 23:4, але настрій після гри тоді був піднесений, як ніколи. Чому? Ну читайте)
Того літнього вечора наша «Юність» Різуненкове мала їхати на заключний виїзний матч районного турніру. Шансів посунутись вгору чи вниз у турнірній таблиці в нас уже не було, із транспортом теж були звичні проблеми, тож за відсутністю турнірної мотивації було прийняте рішення – на матч не їхати. Ми з незмінним воротарем команди Сашком Талавирею взяли вудки і пішли на річку Коломак у районі «водокачки», сподіваючись не вечірній кльов. У ті давні часи мобільних телефонів не було, тож дзвонити господарям про невиїзд було нікуди - не приїхали, то й кінці у воду...
Сонце сідало за шелестянський ліс, дрібний карась клював, як навіжений, тож були всі шанси цілком компенсувати футбольні справи щедрим уловом... Але ми не врахували той факт, що мотивація зіграти той матч за будь-яких умов була у команди господарів! 😊 Коли Сашко кидав чергову рибину в садок, із-за наших спин пролунав голос:
- Різуненково, ви де?? Рибу ловите?? Ми вас чекаємо всім селом, а вас нема?...
Ми обернулись: на кладці стояв капітан наших суперників...
- Та ми вже розійшлися, їхати нічим, хто де вже – ми на рибі, хтось на сіні, та й пізно вже, сонце майже сіло...
- Ви шо?? Ні, так діло не піде – нам виграш 3-0 нікуди не впирається! За таких розкладів ми в фінал не проходимо, треба виграти із різницею мінімум +7 чи 8. Тому давайте так – скручуйте бігом вудки, я приїхав на газоні з лавками в кузові, зараз проїдемо вашим селом, зберемо команду. ПОЛЯНУ І ДОСТАВКУ НАЗАД ГАРАНТУЄМО!...
- Ну так би зразу і сказав, але домовимось – граємо по-чесному, тільки вже тими, кого знайдемо?
- Ок!...
Це було десь у липні, тому в хаті, щоб дзвонити на стаціонарний телефон, ніхто не сидів. Та й темніло вже, тож поїхали ми вулицею Центральною до клубу й назад, по ходу запрошуючи в кузов усіх, хто мав натхнення і час зіграти! З основного складу було людей 5, решту ж зібрали по ходу – хтось гнав корову, хтось вертався з жнив, а хтось просто сидів за двором на лавочці. Комусь було під 50, а хтось недавно закінчив 6-й клас... Менше з тим, команду було зібрано, а бутсами тих, у кого їх не було, зобов’язались забезпечити господарі...
Коли ми вийшли на поле, то було вже за дев’ять, тож м’яча майже не було видно. Ми відбивалися, однак це не завадило господарям уже після першого тайму вести із потрібним рахунком)) На другий тайм трохи врятували комбайни – їх завернули з полів, тож вони стали за обома воротами й забезпечили освітлення своїми прожекторами.
При рахунку 18-0 не на нашу користь наш воротар Сашко із рішучим криком «дайте хоч гол забити!» повів м’яча від своїх воріт до їхніх. Господарі з повагою розступилися, тільки їхній воротар не хотів здаватись, але – не врятував 😊 Далі гра пішла на зустрічних курсах, і фінальний свисток зафіксував рахунок 23:4. Яка прикра невдача!..
Тим часом за воротами вже накрили поляну: самогон та пиво лилися рікою, із їдальні притягли всяких наїдків – бенкет під зорями тривав далеко за північ. Коли подали «карету» назад, їхати хотіли не всі)) Але нам дали ще з собою «в дорогу», і свято продовжилося під «доміком» аж до рання. Пам’ятаю, чимало новобранців тоді так полюбило футбол, що просилося взяти їх у команду на постійній основі, оскільки у них прокинувся талант і вони дуже хочуть на наступні виїзди!))
Ото футбол був! Не то шо січас!..
На жаль, із тієї епохальної гри знімків не збереглося, але зате тут у мене в друзях є кілька її учасників, причому з обох команд
А на цьому фото – наша різуненківська«Юність» трохи пізнішого складу, десь 1998 рік. Грали тоді на два райони – Коломацький і Валківський.