Великі міста як правило, розвиваючись та збільшуючись, вбирають в себе навколишні населені пункти. Але не тільки великі. І не тільки міста. Зараз це просто Коломак. Точніше, його частини. І це їх об'єднує. А колись це були окремі поселення: Парафіївка, Леонтіївка, Новоіванівське. Різні. І кожне з них має і свою окрему історію. Різну. Яка і розчинилась в межах іншого населеного пункту і у часі. Об'єдналась в ньому. І... не розчиняється. А все ж залишається в історії.
Про Леонтіївку, яка, найімовірніше, була заснована колись в тому числі полковим суддею Охтирського полку Леонтієм Степановичем (Стефановичем) Лесевицьким та отримала свою назву на честь імені власного засновника, я вже колись писав окремо:
https://kolomak.in.ua/index.php/inshi-avtory-pro-kolomachchynu/leontiivka-vytoky
Як і про Парафіївку, що, ймовірно, отримала свою назву, в свою чергу, за прізвищем представників козачої старшини того ж Охтирського полку, в тому числі, в містечку Коломаку часів перебування його в складі того самого полку — Парафіївських. Зокрема, можна припустити, що для того часу майбутня (а для сьогодення вже минула) Парафіївка згадана вже в так званому переписі майора Хрущова Охтирського полку 1732 року, коли там йде мова про підданих сотника Василя Івановича “Порофеевского” “біля містечка Коломака”. Хоча там та тоді саме це місце проживання даних мешканців, окрім як зазначенням “біля Коломаку”, ніяк більше не визначене. Але ще раз, про це все, про історичну Парафіївку як таку, йшла мова окремо та більш детально в окремому ж дописі.
https://kolomak.in.ua/index.php/inshi-avtory-pro-kolomachchynu/parafiivka
А ось про Нову Іванівку (Новоіванівку), яка так само, як і згадані вище поселення, в сучасності “розчинилась” в самому Коломаці, мова ще не йшла. При цьому, безумовно, історія та історична справедливість вимагають щоб хоча б тезисно історія цього поселення також була висвітлена.
Отже.
НОВА ІВАНІВКА (НОВОІВАНІВКА)
Зараз це частина Коломака. Але історично — окремий населений пункт. З окремою історією.
Відносно великий, відносно значний.
Новоіванівка офіційно була об’єднана з Коломаком та стала його частиною в 20 вже сторіччі. Як повідомляє відповідна стаття про Коломак відповідного тому, присвяченого Харківській області, видання “Історія міст і сіл УРСР” сталось це в 1959 році. Не так вже й давно з точки зору людської пам’яті. Тому, хоча історична пам’ять сама по собі має тенденцію до стирання, принаймні більшість місцевого населення все ж досі прекрасно знає та пам’ятає, що колись відповідна частина сьогоднішнього Коломаку була саме Новоіванівкою.
Як, до речі, прекрасно знає і те, що сучасне поселення, яке зараз позначене на картах як Новоіванівське, хоч і розташоване відносно поруч з історичною Новоіванівкою, тією самою історичною Новоіванівкою не є. Напевно, сама ця сучасна назва виникла та має основу в історичній Новоіванівці. Саме цим, очевидно, пояснюється вибір сучасної назви замість радянської назви Жовтневе, яка присутня на цьому місці на картах періоду після Другої світової війни. А ще на топографічній карті РСЧА (М-36-Г) за даними 1941 року на місці подальшого в наступні роки спочатку Жовтневого, а потім і зараз вже Новоіванівського показано розташування усього-на-всього безіменного бурякорадгоспу. Ну, назву він якусь напевно мав. Але на карті цій вона не позначена. Як не позначені на більш ранніх картах саме на цьому місці якісь поселення взагалі.
Тобто сучасне Новоіванівське, хоч і виникло та знаходиться відносно неподалік від історичної Новоіванівки, являє собою безпосередньо невеличке поселення, яке виникло вже в радянські часи 20 сторіччя під назвою Жовтневе на місці бурякорадгоспу, який сам з’явився там, хоч і трохи раніше, але теж вже за радянської влади.
Історична ж Новоіванівка і зараз значно більше за офіційне Новоіванівське. Але лише ... як частина Коломаку. Окремого офіційно поселення цього, повторюсь ще раз, зараз не існує.
Але історія від того все ж не зникає. Досить давня історія. Принаймні, відносно. Бо все в цьому сенсі, звичайно, відносно.
“Новою” Іванівка ця стала свого часу, очевидно, виходячи з прагнення уникнення плутанини з якимись “Старими” чи “просто” Іванівками, що розташовувались відносно поруч. Отже, такий собі факт на підтвердження тієї самої відносності “досить давньої історії”. Якісь Іванівки чи поселення, як мінімум, з такою складовою в назві десь відносно ж неподалік, очевидно, існували і раніше за “Новоіванівку”.
Але це зовсім, насправді, не дивно. Адже, назви топонімів, похідні від імені Іван, м’яко кажучи, достатньо широко поширені в українських реаліях взагалі, а не тільки в вузько місцевих чи трохи більш широко слобожанських. Іванівкою колись називали Сніжків Кут неподалік Валок. Іванами — Знам’янку теж відносно недалеко від Валок. Окрема Іванівка існувала колись і неподалік Пісок біля тих самих Валок. І все це досить недалеко від історичної Новоіванівки. І все це лише приклади. Окремі. За бажання прикладів цих можна знайти більше. І тим більше, чим віддалення, яке розглядається, буде більшим. В яких межах ще є сенс звертати увагу на подібні назви? Не суть. Все відносно.
Ось, приміром, конкретно “Стара Іванівка” на противагу, так би мовити, нашій “Новій” існувала історично і існує і зараз поблизу Охтирки. Відстань до неї від “нашої” Новоіванівки значно більша за відстань до поселень, які вже наводились тут до цього в якості прикладу наявності “іванівської” складової в назві. А з точки зору інших критеріїв “відстань” ця, хоча і не буквальна, може виявитись і меншою. В певному сенсі. Як мінімум, в сенсі відповіді на питання, на противагу назві якого поселення все ж “наша” Іванівка стала “Новою”. Чи наближення, принаймні максимально можливого, до відповіді на це питання. Адже і Стара Іванівка ця “охтирська” і, напевно, “наша” Новоіванівка в момент її виникнення знаходились в межах саме Охтирського полку. Принаймні, Охтирської провінції часів першої Слобідсько-Української губернії так точно.
І Стара Іванівка ця і “наша Нова” були чи повинні були були в одних і тих самих переписах, переліках, документах, управлятись на певному бюрократичному рівні з того самого центру — Охтирки. А, відповідно, і принаймні потенційно стикатись з однією і тією самою бюрократичною плутаниною. Адже, повторюсь, Новоіванівка в адміністративному сенсі колись теж була “охтирською”. А “валківські приклади”, що тут наведені, приміром, “харківськими”. Свого часу. Бо перебували в складі Харківського полку, Харківської провінції “першої реалізації” Слобідсько-Української губернії.
Але це не спроба відшукати якусь конкретну відповідь на питання щодо того, відносно якого конкретно поселення Новоіванівка стала саме вже первинно “Новою”. Це просто спроба намалювати певну “картину” певного ж загального уявлення щодо цього питання. Не факт, що “Новою” наше поселення стало на противагу саме одному-єдиному іншому поселенню. Можливо, як-то кажуть, і “за сукупністю”. Просто, ще раз ... не суть.
Очевидно та майже напевно, додавання “Нова” з’явилось тому, що вже існували інші “іванівські” за назвою в широкому сенсі поселення. Інше - нюанси. Як на мене, не такі вже й важливі. Але, в будь-якому разі, якщо для когось і важливі, то, на жаль, мені достеменно не відомі. А від “вільних” припущень в цьому випадку утримаюсь. Краще повернусь та звернусь до історичних фактів.
Отже Новоіванівка вже напевно існувала наприкінці 18 сторіччя.
За даними ревізії 1782 року підданих Валківської округи (ДАХО, ф. 31, оп. 141, спр. 8 ) в Новоіванівці, яка десь названа селом, а десь слободою, налічувалось біля 600 підданих “черкас”обох статей удови поміщиці підполковниці Катерини Іванівни Верещагіної (арк. 242-255).
Примітно, що окрема ревізія підданих тієї ж поміщиці того ж року тієї ж Новоіванівки міститься також і серед ревізій в іншій справі цього ж архіву (ДАХО, ф. 31, оп. 141, спр. 16, арк. 165). Новоіванівка в цьому сенсі не є виключенням. Але і загальним правилом це теж не є. Деякі поселення Валківської округи мають ревізії тільки в справі 8 зазначеного фонду та опису вказаного архіву. Деякі, також і в справі 16. При цьому, ревізії ці точно різні, з різними даними, вони доповнюють інформацію одна одної, а не дублюються. В ревізії Новоіванівки зі справи 16 в підсумку зазначено всього 6 осіб в наявності на кінець її проведення (порівняно, нагадаю, з біля 600 в справі 8 ).
З одного боку, можна припустити, що в ревізіях 16 справи відображені не “черкаси”. Принаймні, в них самих про те, що ці дані стосуються саме “черкасів”, нічого не сказано. Можна припустити також, що в цих даних мова йде не про “підданих”, а про кріпаків. Можна припустити також, виходячи зі знання реалій історії, що перше та друге припущення фактично є еквівалентними. Своєрідна історична іронія долі полягає в тому, що саме проведення 4-ї ревізії 1782 року на Слобожанщині мало зв’язок з фактичним закріпаченням тих самих “підданих”. Але принаймні до того піддані мали виразно інший статус відносно тих, хто був і формально і реально кріпаками. І навіть в подальшому вони продовжували зватись саме “підданими”, на відміну від кріпаків.
З іншого ж боку, можна припустити, що сам факт наявності того чи іншого поселення серед ревізії справи 16 свідчить про те, що ревізія цього поселення була також присутня і серед переписів під час проведення попередньої 3-ї ревізії, яка в цій місцевості мала місце в 1763 році. Принаймні, таке припущення можна зробити, виходячи з того, що сказано в самих документах, які містяться в цій справі. Точніше, в заголовках цих документів. Приміром, цитата з відповідної ревізії Новоіванівки: “... далъ сію cказку о положенных в ныжеписанномъ госпожи моей подполковницы Верещагиной селе Новоивановке по последней 1763 года ревизіи в подушном окладе людях и крестьянах с показаніемъ с того числа разными случаями убилих и после ревизіи вновъ рожденных …”.
Втім, це все ж лише припущення. З відповідною долею правдоподібності. Безпосередньо перевірити його видається, як мінімум, завданням складним, якщо і не зовсім неможливим. Принаймні, основна маса переписів 3-ї ревізії того самого 1763 року цієї місцевості, здається, просто фізично не збереглась. Як мінімум, мені ані такі документи, ані посилання на них та їх зберігання десь не траплялися. Існує навіть думка, що їх і не існувало зовсім. Тобто, що навіть ревізії ці не проводились. А не просто документи з результатами їх проведення не збереглись.
Особисто я не схильний поділяти цю думку. Хоча б тому, що деякі поодинокі специфічні переписи щодо деяких поселень та власників і цієї місцевості періоду проведення 3-ї ревізії все ж існують. Приміром, в архівній справі, яка включає документи 3-ї ревізії 1762-64 років Білгородського повіту, з наступними реквізитами — РДАДА, ф. 350, оп. 2, спр. 304, серед інших присутні також документи щодо мешканців Охтирки, Шарівки, Тростянця, Олексіївського (Олексіївки), Брегадирівки, Старої Іванівки, Доброславівки та кількох інших поселень Охтирського полку.
Це явно не основні ревізії щодо мешканців цих поселень. Специфічні. “Окремо-конкретні”, скажу так. Але вони є. Існують. Втім, все інше — все ж припущення. Факт полягає в тому, що підтвердити або спростувати на підставі документів 3 ревізії чи існувала вже на момент її проведення Новоіванівка неможливо. Бо підстав документальних відповідних просто нема. Документів щодо цієї ревізії цієї місцевості. Принаймні, сукупності документів. Принаймні, основних.
Поки що ж можна зафіксувати той факт, що за даними 4-ї ревізії 1782 року Новоіванівка не тільки існувала, а була вже точно селом або слободою. Саме так вона зветься в відповідних документах. Тобто вже тоді там була власна церква.
В якості додаткового документального підтвердження цього факту можна зазначити, що низка метричних книг та сповідних розписів церкви Преображення Господня Новоіванівки 1790-х років зберігається серед документів фонду 2007 “Харківське духовне правління” Центрального державного історичного архіву України.
Один зі сповідних розписів цієї ж церкви тих самих 1790-х років, а саме 1797 року, зберігається також в Державному архіві Харківської області серед документів справи з наступними реквізитами: ДАХО, ф. 31, оп. 141, спр. 100а (арк. 499-510). Правда, названо там село в заголовку “просто” Іванівкою. Але це саме та Преображенська церква саме того поселення, яке “просто” Іванівкою теж багато де могли називати і подекуди називали. Втім, навіть в цьому самому документі, сповідному розписі 1797 року, назва поселення неодноразово зазначена і як Новоіванівка також.
В тому ж таки ДАХО збереглись та зберігаються донині і всі наступні ревізії Новоіванівки після 1782 року: 1795, 1811, 1816, 1835, 1850, 1858 років.
З них можна дізнатись, приміром, що в 1795 році власниками в Новоіванівці після смерті підполковниці Катерини Іванівни були її та ще раніше за неї померлого її чоловіка - підполковника Верещагіна діти: син поручик Євграф Іванович Верещагін та доньки, тоді ще “дівиці” — Віра та Надія Іванівни. За даними ревізії 1811 року Віра та Надія Іванівни Верещагіни продовжують перебувати серед співвласниць Новоіванівки та продовжують принаймні ще згадуватись як “дівиці”.
Замість же їх брата Євграфа серед власників підданих в поселенні з’являється поручик Григорій Павлович Ковалевський. Як зазначено в тих самих документах ревізії 1811 року власником підданих Григорій Павлович став в результаті купівлі в 1802 році їх як раз в Євграфа Івановича Верещагіна. Ну, і так далі. В наступних ревізіях відображені вже наступні ж зміни. Бо зміни ці, звичайно ж, відбувались і надалі. До скасування кріпосницького права в 1861 році змінювались власники і тих самих селян.
Після, хоч селяни вже не були об’єктом права власності, змінювались ті, кому належала земля та те, що на цій землі розташовувалось. До сьогодні, мабуть, найбільша асоціація, що лишається в пам’яті та свідомості людей, яка виникає при згадці Новоіванівки, пов’язана з цукровим заводом. Зараз його вже фактично не існує. Принаймні, як працездатного підприємства точно. Але він працював ще навіть в 21 сторіччі. Не кажучи вже про 20 сторіччя. Сама ж його поява на зорі того самого 20 сторіччя пов’язана з ім’ям купця Давида Молдавського. Саме він його збудував колись і був його першим власником.
Але це все було саме потім. І відносно часу скасування кріпосницького права. І відносно часу проведення ревізій в 19 сторіччі до цього. І відносно часу проведення тих самих ревізій 1795 та 1782 року, про що теж вже трохи йшлося. “Потім” це загальне, можливо не без пробілів, але більш-менш цільно все ж відоме. І історія чи історії з заводом. І дані тих самих ревізій та власників, які в них вказані, в принципі таємниці не становлять.
А що було до? До того самого 1782 року. Коли, зрештою, хоча б приблизно Новоіванівка все ж виникла? І на честь якого з Іванів отримала назву?
Спробуємо все ж трохи зазирнути саме в це, хоч і теж відносне, “до”.
Отже. За наявними даними (РДАДА, ф. 1354, оп. 565, частина 1) Новоіванівка разом з прилеглою до неї земельною ділянкою була первинно відмежована землеміром Леонтьєвим 1 липня 1772 року. Власницею і самого поселення і, разом з ним, його земельної ділянки тоді і там вказана та сама Катерина Іванівна Верещагіна, яка вже згадувалась неодноразово в цій розповіді і раніше.
Відповідно до даних цього первинного межування Катерина Іванівна, до речі, вже та теж, як і в подальшому, названа удовою. За тими ж даними в Новоіванівці в відповідній графі тоді вказана інформація про 266 підданих чоловічої статі там. А сама Новоіванівка названа як “Новоивановское село”. Тобто, виходячи з цієї інформації, Новоіванівка і в 1772 році не тільки існувала вже як доволі значне поселення, але вже і тоді мала власну церкву.
І це, дійсно, так і є. На підтвердження цього можна навести, по-перше, таку інформацію. Відповідно до даних Переліку дворян Охтирської провінції 1767 року (цей документ був опублікований, зокрема, в першому томі 1890 року видання “Матеріалів для історії колонізації та побуту ...” Д. І. Багалія) в Краснокутському комісарстві у власницькому селі Новоіванівському за дворянином відставним підполковником Іваном Верещагіним обліковувалось 2 кріпаків та 278 підданих.
По-друге ж, метричні книги та сповідні розписи Преображенської церкви Новоіванівки збереглись не тільки в фонді 2007 “Харківське духовне правління” Центрального державного історичного архіву України.
Зберігаються вони також серед документів цього ж архіву і в фонді 1990 “Краснокутське духовне правління”. Сам факт наявності зазначених документів в цих двох фондах, до речі, цілком логічний. Та має досить просте пояснення. Адже безпосередньо до того, як в 1780 році стати частиною Валківської округи Харківського намісництва раніше, і Новоіванівка і той же Коломак теж, були частиною саме Краснокутського комісарства Охтирської провінції Слобідсько-Української губернії. А ще до того, до скасування в 1765 році полкового устрою Слобожанщини, принаймні територія ця входила до складу саме Охтирського полку. Про Новоіванівку як поселення саму по собі стверджувати це не берусь. Бо не знаю, на жаль, все ж точно, принаймні з точністю до року, коли вона виникла.
Те, що можна точно та достеменно стверджувати на підставі наявних документів, які це підтверджують, так це те, що в 1768 році Новоіванівка вже теж не просто існувала, але і теж вже мала ту саму власну церкву Преображення Господня.
Адже відповідний сповідний розпис зберігся серед документів того самого фонду 1990 “Краснокутське духовне правління” ЦДІАК (оп. 1, спр. 2, арк. 113-122).
До речі, саме фрагмент цього документу використано в якості ілюстрації до даного допису.
Точніше, фрагмент, в якому зазначений серед прочан тогочасний поміщик Новоіванівки разом з родиною. Поміщиком цим тоді показаний разом з дружиною Катериною Іванівною та дітьми Софією 2 років та Єлисеєм 1 року підполковник Іван Іванович Верещагін в віці, як зазначено в цьому документі, 50 років (арк. 113зв.). Очевидно, що дружина ця, Катерина Іванівна, і є тією самою удовою підполковницею Верещагіною за подальшими історичним даними.
Крім того є всі підстави вважати, що сам Іван Іванович Верещагін був не тільки саме тим Іваном (та ще й Івановичем на додачу), на честь якого Новоіванівка і отримала основу своєї назви, а й першим поміщиком та власником цього поселення в принципі.
На жаль, прямі підтвердження цього принаймні в мене відсутні. Як і безпосередні дані щодо хоча б точного року заснування Новоіванівки. Але на підставі опосередкованих свідчень можна з великою ймовірністю припускати, що заснована була та з’явилась ця Новоіванівка в 1750-1760 роках. І, скоріше за все, вже саме в 1760-х.
Принаймні, здається, що навіть будь-яких натяків на таке чи те, яке можна було б пов’язати з ним, поселення нема ще за результатами 2-ї ревізії Охтирського полку, яка проводилась в 1744 році і дані якої в цілому добре збереглись. Нема і згадок, здається, якогось такого чи подібного поселення серед документів щодо цієї місцевості 1740 років. В тих самих доволі детальних щодо інших поселень цієї місцевості того часу Відомостях 1749 року щодо земель Валківської та Перекопської сотень (документи ці свого часу були опубліковані, зокрема, Д. І. Багалієм в праці “Матеріали для історії колонізації та побуту ...”).
Отже щодо заснування Новоіванівки повторю ще раз лише, на жаль, припущення, що виникло це поселення, напевно, не раніше 1750-х років. А найімовірніше все ж вже в 1760-х.
Це припущення, звичайно. Ще і ще раз. Як і те, що назва його відображає ім’я першого власника та поміщика Івана Івановича Верещагіна. Але припущення ці, як на мене, дуже правдоподібні.
Що до достеменних історичних фактів точно підтверджених документами, то на завершення цієї розповіді повідомлю ще про те, “звідки, в принципі, взявся” той самий Іван Іванович Верещагін в цих, так би мовити, краях.
На відміну від того ж, приміром, сотника Парафіївського чи Охтирського полкового судді Лесевицького, а також багатьох інших місцевих в подальшому дворян та поміщиків, Іван Іванович Верещагін не був в цьому сенсі місцевим. Хоча, зрештою, рід його все ж став. Тим самим місцевим. Як, наприклад, і рід поміщиків та дворян фон Циглерів.
Фон Циглерів в цьому контексті я згадав, безсумнівно, не просто так. За великим рахунком і рід тих самих Верещагіних і рід фон Циглерів з “місцевої точки зору” і з точки зору того, як ці роди стали “місцевими” має одне і те саме “джерело” походження. А саме, так звану “Українську лінію”. Мережу оборонних укріплень, що будувалась та з’явилась відносно неподалік в першій половині 18 сторіччя. В межах якої проходили службу, в тому числі, офіцери. Деякі з яких, так вже сталось, в подальшому започаткували місцеві дрібні дворянські роди. Як той самий Хома Хомич (Фома Фомич) фон Циглер та той самий Іван Іванович Верещагін.
В одному з документів щодо тієї самої Української лінії вони, що примітно, згадані обидва. Документ цей датований 1754 роком. На останок просто частково процитую його зміст:
“13 апреля. Офицеры и сержанты Орловского полка, достойные к повышению в звании:
(...)
2. подполковник Фома фон Циглер, из шляхетсва Королевства Венгерского, грамотен. В службе с 5 сентября 1728 г. В этом звании с 1 января 1748 г. К повышению достоин.
(...)
4. капитан Иван Верещагин, из дворян, грамотен. В службе с 1 мая 1729 г. В этом звании с 1 мая 1748 г. За нарушение инструкции в 1743 г. положен был быть записан в рядовые, но по распоряжению генерала Леонтьева в звании оставлен, с вычитанием 4-х месячного жалования”.
Автор: Олександр Подолянко