Найдавніша. У певному сенсі.
Це поселення історично, можливо, найдавніше поблизу Коломака з тих, що ніколи не були селами або слободами. Тобто ніколи не мали власної церкви.
Ще на карті РСЧА Леонтіївка 1941 року, як мінімум, позначена.
Присутня вона і на карті Харківської округи 1927 року.
І в переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році, в складі, звичайно, Коломацької волості ця “деревня” присутня.
Зараз це частина Коломаку. Леонтіївка завжди була його “сателітом”. Коли була. А була вона давно.
Перепис Леонтіївки присутній вже в першій ревізії Охтирського полку 1718 року.
Тоді вона належала Боровенському сотнику Григорію Лесевицькому.
А ось за даними перепису 1722 року майора Лихарєва її власником був вже Охтирський полковник Олексій Леонтійович Лесевицький.
Піддані того ж полковника Олексія Леонтійовича Лесевицького зазначені і в переписі Леонтіївки Охтирського полку майора Хрущова 1732 року.
Там також міститься і конкретна інформація щодо року заснування цього населеного пункту: “Поселены на купленной земли в 1704 году. Исправляют помещичью работу”.
А також: “1732 г. году ноября 18 дня ... деревни Леонтъевки атаман Иван Игнатев сын Маскаленко сказал въправъду в помянутой деревни малоросияне поселены ... в 1704 году”.
Загалом даним щодо часу заснування населених пунктів з цього перепису не завжди можна довіряти. Особливо фразам на кшталт: “років 70 тому”. Але в даному випадку вказаний конкретний рік. І це не рік “сивої давнини” стосовно часу проведення самого перепису. Між 1704 та 1732 роками пройшло менше 30 років. Те покоління, яке там мешкало саме під час проведення ревізії, все ж ще повинно було пам'ятати дату заснування. Тому саме цій даті є всі підстави довіряти.
Насправді, майже напевно, Леонтіївка була заснована батьком Охтирського полковника Олексія Лесевицького — Леонтієм Степановичем (Стефановичем).
І носить саме його ім'я.
Як вже заснована Олексієм Лесевицьким в 1726 році (дані з того ж перепису Хрущова 1732 року) Олексіївка — носить ім'я його сина. Тобто того самого Олексія Леонтіївича.
Леонтій Лесевицький був колись Гадяцьким полковим суддею. А згодом займав таку ж посаду вже в Охтирському слобідському полку.
В переліку 1704 року Охтирського полку (РДАДА, ф. 210, оп. 7А, спр. 91, арк. 112зв.) він зазначений серед старшини як “Судья Леонтий Стефанов”.
Насправді, в тогочасних переписах та переліках, принаймні зроблених службовцями Московської держави, дуже часто ті чи інші особи позначались не за прізвищами, а просто за іменами та по батькові “на московський манер”.
Насправді, сам рід Лесевицьких був досить великим і представників його відомих лишилось багато.
Приміром, Боровенський сотником за даними 2-ї ревізії 1744 року, точніше одним з двох сотників там, був ще один син Леонтія — Олександр Леонтійович.
Насправді, напевно, власник Леонтіївки за даними перепису 1718 року — Григорій Лесевицький по батькові теж був Леонтійовичем. В тому самому переписі 1718 року він також зазначений як власник Злодіївки та Сосонки. До речі, Злодіївка в історичних документах згадується ще і значно раніше1718 року. А згодом після цього і вже донині під назвою ... Доброславівка. Що ж до підданих Григорія Лесевицького в Сосонці в переписі 1718 року сказано: “За ним же Боровенским сотником в Ахтырскомъ уезде на купленой отцевской земле в урочищи Сосонки близ хутора его живут волние люде черкаси” (РДАДА, ф.350, оп. 1, спр. 15, арк. 835зв.).
В переписі майора Лихарєва Охтирського полку 1722 року (РДАДА, ф. 1209, оп. 1, спр. 1150) піддані в Злодіївці, Сосонці та Леонтіївці переписані за Охтирським полковником Олексієм Лесевицьким. Олексієм Леонтійовичем Лесевицьким. В усіх трьох замість Григорія Лесевицького власник саме він, Олексій. Напевно, все ж таки, “отцевская земля” для Олексія Лесевицького та спадок в тій же Сосонці і не тільки там були такими ж самими “отцевскими”, як і для Григорія. Тобто, дуже вірогідно, це були рідні брати. І, відповідно, Григорій Лесевицький, повторюсь, був теж по батькові Леонтійовичем.
А саме Леонтіївка названа так, знов повторюсь, саме за іменем їх батька — Леонтія Степановича Лесевицького.
І, якщо вже повторюватись, то Лесевицькі були і є загалом великим та відомим родом для Охтирського полку в цілому. І, до речі, конкретно і для Коломаччини зокрема. Серед них було 4 Охтирських полковника. І це при тому, що в родині цій, звичайно, не всі відомі її представники були саме полковниками.
Багато чого про представників цього прізвища можна було б розповісти і в контексті саме Коломаччини. Хтось з них і мешкав в самому Коломаці. Каленикове довгий час носило назву Георгіївське на честь одного з синів Олексія Леонтійовича Лесевицького, який теж був у свій час Охтирським полковником — Юрія (Георгія) Олексійовича Лесевицького. З багатьма представниками місцевої старшини Лесевицькі поріднились. Багато що, справді, про них можна було б розповісти. Не тільки це. Але тут все ж таки про Леонтіївку. Точніше, навіть, тільки про її “витоки” і джерело походження її назви зокрема.
Деякий час вона ще продовжувала перебувати у власності саме представників цієї родини. За результатами перепису Охтирського полку 1732 року, 2-й ревізії того ж полку 1744 року. І трохи ще надалі.
В переліку дворян Краснокутського комісарства Охтирської провінції 1767 року (документ наведено в 1 томі “Матеріалів для історії колонізації та побуту...” Д. І. Багалія,сторінка 335) вказано, що “вдовы Ротмистровой Ульяны Лесевецкой в слободе Леонтьевке — 297 под.”.
Уляна Тимофіївна була на той момент удовою одного з синів Олексія Леонтійовича Лесевицького — Омеляна Олексійовича.
А потім вже власники в історії Леонтіївки змінились. Але історія її продовжилась. Хоч і під тією ж незмінною назвою.
Але це теж окрема тема.
В якості ж ілюстрацій — фрагмент Геометричного плану Валківського повіту (Валківської округи) 1784 року з позначенням Коломаку та його “сателіту” - Леонтіївки. Та портрет Охтирського полковника Олексія Леонтійовича Лесевицького. Того самого — сина Леонтія, на честь якої вона названа, та одного з перших власників тієї самої Леонтіївки.
P. S. Правда, цікава та самобутня ця місцева історія? І зовсім не вторинна чи якась “недолуга”. І цілком заслуговує на те щоб її знали і пам'ятали, як мінімум. І пам'ять цю відобразили та закарбували, приміром, у назвах місцевих топонімів вже цілком же свідомо. Просто ... нема цієї пам'яті, на жаль, здебільшого. В тому і причина, чому і не відображають. Бо не знають та не пам'ятають, здебільшого. Це і ... наслідок, чому не відображають. Бо ... викорінювали довго. Пам'ять цю. А замість неї в місцевих назвах якісь “Ушакови”, а не полкові судді чи полковники Лесевицькі. Бо: “Хто вони — ці Лесевицькі”? Це ж: “Щось дуже далеке, дуже-дуже. Та чуже”. Ні, близьке. Та своє власне. Дуже близьке. Дуже-дуже.
Автор: Олександр Подолянко