Думаю, майже всі на Коломаччині пам’ятають поета Віктора Кочевського. Кілька десятиліть, аж до початку 2000-х, його поезією захоплювалися, також його добре знали на Батьківщині, та й на Валківщині теж. Його тут так і називали – Поет. Але мало хто знає, що рід Кочевських мав дивовижну історію довжиною в кілька століть. Разом із тим – досить промовисту для коломацького краю. Цікаво? Почитайте, далі у цій першій частині – про династію Кочевських до 1900 року.
Ми не раз говорили із нащадками Віктора Кочевського щодо унікальності їхнього прізвища. Адже воно точно не є типовим для Коломаччини. Більше того – має пряму співзвучність із польськими прізвищами. Тому сімейною легендою було те, що один із предків із прізвищем Кочевський був поляком, брав участь у польському антиросійському повстанні на початку XIX століття, за що потім був мобілізований до армії, а потім відправлений на Коломаччину як на заслання.
Не можна повністю відкинути версію польського коріння поета і його родини. Однак пошуки в архівах призвели до несподіваного результату. Як виявилося, першим із знайдених там Кочевських, нащадків якого можна відслідкувати до наших днів, був священик церкви Різдва Богородиці слободи Ков’яги Никифор Герасимович Кочевський! Народився він у далекому 1738 році і очолив ков’ягівську парафію приблизно у 1790 році. До слова, син попереднього настоятеля цієї церкви Леонтія Прилуцького Андрій приблизно у ті ж роки перебрався дияконом до Успенської церкви сусідньої слободи Коломак. Але то – окрема історія...
Дружиною священика Никифора Кочевського була Феодосія Йосипівна Кочевська, 1743 року народження. У документі за 1795 рік зазначено, що в них було як мінімум троє синів:
- Петро 1763 року народження, на той момент уже відбув до Катеринославської єпархії
- Кузьма, 1770 року народження, на той момент уже відбув до Катеринославської єпархії
- Йосип, 1777 року народження, на той момент навчався у Харківській семінарії, наскільки можна зрозуміти – на філософії.
Щодо місця навчання Йосипа важливо зазначити, що на той момент у Харкові існував тільки Харківський колегіум, у якому викладалося, крім іншого, і богослов’я. Очевидно, мався на увазі саме цей навчальний заклад. Але йдемо далі: саме цей Йосип Кочевський став наступним настоятелем церкви Різдва Богородиці у Ков’ягах. Але помер досить рано, у 1816-му році. Менше з тим, вони з дружиною мали не менше 5 дітей, і найстарший із них Максим Кочевський продовжив династію ков’ягівських священиків, очолював цю парафію з 1822 по 1854 рік.
Як видно, це була потужна духовна династія. Нам же найцікавіший інший син Йосипа, Костянтин Йосипович Кочевський 1803 року народження. Він був молодшим за брата Максима на кілька років, і у дуже юному віці, у 13 років, він вирішує пов’язати свою подальшу долю з військовою службою. Відслуживши у царській армії 25 років, Костянтин Кочевський отримує чин колезького секретаря. Почесний чин на ті часи! Також відставний військовий отримав землю на Вдовицівці, через річку від сучасного Різуненкового. Нащадки його ще називали цю місцину Байраком, а ще часто називають цей хутір Кочівщиною.
Місце тут унікальне – був там наприкінці квітня, то зробив кілька фото. З одного боку – крутий схил із лісом, із іншого – вигин річки Коломак. Мені доводилось там часто бувати ще у дитинстві, 30 років тому - дуже віддалене, обособлене місце, де ніколи не було асфальту. Воно має свою специфіку – коли доводилось ночувати там у наметі чи й у хаті, то відчувалася просто фізична залежність від природи. А неподалік – Тагамлик, через річку – Татарівка. Поруч – та сама Грашкова долина, про яку йшлося ще у літописі Самійла Величка – сучасне село Гришкове. Десь неподалік був і Страшний брід, що теж згадується у тому літописі... Поза сумнівом – справді містичне місце, і дуже гарне!
Костянтин взяв собі за дружину багату наречену із Старовірівки, що на Красноградщині, й почав хазяйнувати. За переказами родичів, на посаг, серед іншого добра, Костянтину Йосиповичу дали рублену хату. Її розібрали і на волах привезли на хутір. У 1848 році в родині Кочевських народився син, якого назвали Никифором.
Ліричний відступ: вірогідність, що то був саме ков’ягівський Костянтин, син священика – дуже висока. Він був грамотним, був тривалий час на військовій службі, а в архівних документах є свідчення, що у 1816 році він добровільно обрав саме військову кар’єру. Такі переміщення між сусідніми Ков’ягами і Коломаччиною траплялись досить часто. Як приклад, син попереднього ков’ягівського священика Леонтія Прилуцького Андрій, 1735 року народження, перейшов служити до Успенської церкви Коломака.
Врешті, ще цікаво, що дияконом у Ков’ягах у 1795 році при священику Никифорі Кочевському був такий собі Федір Смородський. Мав дітей Івана 1783 року народження і Михайла 1789 року народження. Після того Смородські зникли у записах ков’ягівської церкви Різдва Богородиці. Зате – з’явилися Смородські на Коломаччині! Я вже робив колись про них окремий допис, його можна почитати на цьому сайті.
Архівні документи свідчать, що Смородські почали значитись як власники землі в Іллінській пустці, що тепер називають Смородським яром, у середині 1850-х. А це зовсім поруч із землею Кочевських! Тобто отримали вони її приблизно в той самий час, і осіли з тих пір на Коломаччині. Співпадіння? Не думаю! 😉
Але підемо далі: син Костянтина Никифор теж став не останньою людиною на Коломаччині. Він був очільником поштової станції в Коломаці, а також володів заїжджим двором при ній. Саме йому Костянтин Кочевський, який жив як мінімум до 1876 року, вірогідно, передав власну печатку з написом: «Вот мое спокойствие, Бог моя надежда». Вона стала сімейною реліквією, яка дійшла до наших днів, до праправнука Костянтина Олександра! У мене немає інформації, за яких обставин вона була виготовлена і як використовувалася. Але відомо, що ця печатка на фото у лицарському стилі була виготовлена у першій половині ХІХ століття!
У 1894 році у родині Никифора Кочевського народилася донька Ганна, а у 1898-му – син Василь, майбутній батько поета Віктора. Кочевські на той час розбудували власний хутір, заклали великий садок, вели господарство на власній землі. А потім – прийшло буремне ХХ століття, про яке піде мова у другій частині.
Це – заїзд на Кочівщину з боку Гришкового. Нагорі, над хутором – якраз і була земля Костянтина Кочевського, а потім – його нащадків
Обвів колом місце Кочевського хутора на сучасній карті. Як бачите, там був і є невеликий ліс-байрак на крутому схилі, під ним стояли будівлі, у тому числі – хата Василя Кочевського і його нащадків. Над байраком була якраз земля Кочевських, яку вони обробляли. Також на карті внизу видно сусіднє село Гришкове, де в ті часи мешкали Перлики. Там, де зазначено Вдовичине – жили нащадки козацького роду Вдовиць. А вище – видно Смородський яр, там жили Смородські. Сусіди!
Це – архівний документ із переліком усіх священнослужителів ков’ягівської церкви Різдва Богородиці за 1795 рік. Крім іншого, тут можна побачити священика Никифора Кочевського, а нижче – найменшого сина Никифора Йосипа (виділив червоним), батька Костянтина Кочевського, що осів на Коломаччині. На 1795 рік він навчався у Харкові й мав 18 років
Тут спеціально збільшено – той же документ, де добре видно священика Никифора Кочевського, диякона Федора Смородського, а також пономаря Антона Будянського
Це – дзеркальне відображення сімейної реліквії, печатки, вірогідно, колезького секретаря Костянтина Кочевського. За оцінкою експертів, виготовлена вона у першій половині ХІХ століття. Тобто їй до 200 років, і дійшла вона до нащадків через 5 поколінь!
Саме тут знаходився хутір Кочевських. Офіційно він входив до села Вдовицівка. Неофіційно ж називався і називається Байраком і Кочівщиною. Праворуч за деревами – вигин річки Коломак, а далі за нею – село Різуненкове
А це барвінок у байраку біля хутора. З дитинства пам’ятаю – скільки тут завжди було барвінку! Ось і цієї весни барвінок рясно цвів. Другу частину дослідження про рід Кочевський – дивіться у цьому ж розділі