Продовжимо історію роду Кочевських – думаю, це буде цікавим, оскільки ті виклики, ті трагедії, ті злети та падіння були дуже притаманними багатьом родинам коломачан у ХХ столітті. Отже, в минулому дописі ми зупинились на тому, що у родині очільника Коломацької поштової станції Никифора Кочевського у 1898 році народився син Василь.
Після революцій 1917 року влада у Коломаці кілька разів переходила з рук у руки, і під час тих подій поштова станція, заїжджий двір та добротний цегляний будинок, де мешкали Кочевські у Коломаці, були зруйновані. Тож Кочевські повернулися на власний хутір, Кочівщину. Коли до влади остаточно прийшли більшовики, то родина Кочевських, хоч і мала не так уже і багато землі, потрапила під «експропріацію».
Землю забрали, також націоналізували великий фруктовий садок – туди підселили інші родини «куркулів». Зокрема, крім інших, у колишньому садку Кочевських побудували хату Вдовиці, які теж потрапили під конфіскацію. Їх, так би мовити, «підселили» до Кочевських, хоча хату мали зводити самі. Їхня хата і досі є на тому хуторі, решта уже практично зруйновані чи руйнуються.
Чи брав Василь Кочевський активну участь у селянському повстанні проти більшовицької влади і «продразвьорстки» - достеменно відомостей немає. Утім, уся родина Кочевських підписалася під зверненням до Полтавського ГубЧК з проханням звільнити учасника того повстання Павла Певного із Гришкового – це був 1921 рік. Тоді Павло, як і отаман Іван Перлик, і ще десятки земляків – були у полтавській в’язниці, як учасники повстання. Звернення тоді підписали й Василь Кочевський, і його батько Никифор Кочевський, якому було на той момент уже 73 роки, і Є.Кочевська – скоріше за все, то була дружина Никифора і мати Василя. До речі, Павлу Певному тоді пощастило – відбувся конфіскацією. Зате 22 інші учасники того повстання були розстріляні.
Далі переслідування Кочевських продовжилося – зокрема, у 1923 році була інша кримінальна справа проти Кочевського та інших, за зберігання зброї. Чим вона закінчалася – мені невідомо. А наприкінці 1923 року у Василя та його дружини Марії Семенівни Кочевської, у дівоцтві Варяниці, народився син Віктор, майбутній поет.
Тут варто зазначити, що Марія Семенівна Варяниця походила з іншого давнього коломацького роду. Із досить заможного роду козацької старшини. Вона була з самого Коломака, і малий Віктор у своїй автобіографії згадував, що у першому класі у 1931 році жив у своєї бабусі, маминої матері Наталії Матвіївни Варяниці. Це пов’язано було з тим, що річка Коломак була настільки повноводною і так розливалася, що ходити через неї до школи у Різуненковому із Кочівщини не було можливості.
Далі прийшли страшні 1932-33 роки. Марія Семенівна мала родинні коштовності, які по суті врятували дітей від смерті у Голодомор. Марія відвозила їх до Харкова до «Торгсину», де міняла на хліб та інші продукти, це дозволяло прохарчуватись якийсь час. Але за сімейними переказами одного разу, коли якраз їздила до Харкова через станцію Коломак, то десь по дорозі на неї напали бандити, в результаті вона отримала важку травму хребта. Через це до кінця своїх днів ходила зігнутою, хоч і прожила досить довгий вік.
Її ж чоловік Василь Кочевський загинув у 1943-му, повоювавши всього кілька днів. Коли Коломаччина була визволена радянською армією, його, як і багатьох місцевих чоловіків, що пережили окупацію, кинули на передову штурмувати позиції нацистів. Без зброї, з палицею – мовляв, зброю добудеш у бою. Василь загинув в одному з перших таких боїв, зовсім неподалік від рідного хутора. Там же, у байраку, він і був похований у місцині, рясно вкритій барвінком. Московські воєначальники завжди любили «м’ясні штурми», по-іншому вони воювати не вміють. Шкода, що дуже часто жертвами їхнього авантюризму і жорстокості ставали і українці.
Віктор Кочевський, його син, закінчив різуненківську школу у 1941-му і відразу пішов на фронт. Думаю, абсолютна більшість земляків знають Віктора Кочевського як успішного поета радянської доби, а потім часів незалежності. Однак мені свого часу довелося досить близько з ним спілкуватись – він був мені певною мірою наставником, можна сказати – старшим другом. Саме про нього я писав свою дипломну роботу в Харківському педуніверситеті. І тому можу сказати - його доля була дуже складною. Просто не про все і не завжди можна було розповідати.
У 1941-1943 роках Віктор воював у морській піхоті. Зокрема, висаджувався десантом на «Малу землю» під Новоросійськом, зазнав кількох поранень. Закінчував війну у 1945 вже кореспондентом військової газети.
Пізніше, як і я колись, Віктор Кочевський працював редактором коломацької районної газети. І зокрема – розповідав одну історію про тодішню цензуру. Сталін був іще живий, а у нього в газеті вийшов допис у якому просто був зроблений перенос із рядка на рядок Ста-лін. Коли примірник побачили харківські цензори, то вирішили редактора прівлєчь – закрили до СІЗО, незважаючи на те, що Віктор теж був членом партії. На допиті якийсь товаріщ майор кричав: «Як ти міг? Сталін – це ж МОНОЛІТ! Як можна його розділяти на два рядки?!»
Тоді Віктор думав, що кінець – загримить на табори. Врятував його якийсь знайомий в обкомі партії – витягнув «на поруки», можна сказати – пощастило.
Ми спілкувались із ним уже в роки незалежності, й цей останній період своєї поетичної кар’єри він присвятив тим темам, про які не можна було видавати поезію раніше. У його останніх збірках – вірші про Голодомор, репресії, Чорнобильську трагедію. А ще багато писав для дітей, був майстром слова саме для юного покоління. Деякі його вірші й досі пам’ятаю! Ось тут є одна із дитячих збірок Віктора Кочевського, почитайте, кому цікаво: https://ukr-lit.com/kochevskij-viktor-v-lisovij-majsterni-zbirka/
Варто також зазначити, що поета також дуже цінували у Вірменії. Починаючи з радянських часів він щороку їздив туди, у досконалості вивчив вірменську мову. Був віцепрезидентом товариства «Україна-Вірменія», займався перекладами вірменських письменників. Його високохудожній переклад українською героїчного епосу вірменського народу «Давид Сасунський» був відзначений премією імені Максима Рильського у 2004 році. Віктор Васильович любив при виголошенні тостів, у чому був майстром, увернути десь вірменське слівце!
Але зазвичай завжди говорив українською, зокрема – у куди більш російськомовному тоді Києві, в якому прожив останні 40 років. Я часто бував у його квартирі на Обсерваторній – шкода, що у 90-х не було інтернету та цифрових фотокамер, тож не вдалося багато чого оцифрувати. І жодного слова російською від поета не чув. А цього листопада буде рівно 100 років від дня його народження. У Валківському краєзнавчому музеї, де знаходиться архів Кочевського, планується в листопаді виставка з цієї нагоди. Було б чудово!
Я ж хотів зробити це невелике дослідження, щоб закрити певний гештальт – доля звела мене з видатною людиною, про яку та про чий рід було так багато невідомого. Тепер – вдалося заповнити деякі білі плями.
Віктор Васильович Кочевський, 1923-2005. Він часто носив вишиванку, любив наш національний одяг
Ось це – сучасний вид на Вдовицівку, чи Кочевський хутір. Зараз тут залишилось пару хат, і лише в одній живуть люди. Хати Кочевських уже немає, але саме у садку за першим ставком стояла хата Василя Кочевського, у який народився поет Віктор Васильович
А так, вірогідно, виглядав хутір Кочевських приблизно у 1920-х. Принаймні ці фото Михайла Руданського підписані як «Кучевський хутір» у розділі Валківського повіту. Інших хуторів із такою назвою тоді у цьому повіті не було. Взяте фото ось звідси: http://www.otkudarodom.ua/ru/kuchevskiy-hutor
Це – друге фото хутора Кочевських із того ж фотосету. Як вам?
На цьому фото приблизно 1950-х років: Віктор Кочевський із мамою Марією Семенівною Кочевською, у дівоцтві Варяницею, про яку детально йдеться у дописі, а також рідною сестрою Тамарою
Це – автобіографія Віктора Кочевського. Вона зберігається у Валківському краєзнавчому музеї. З неї видно, як він у дитинстві жив у бабусі в Коломаці, оскільки ходити до школи в Різуненкове через повноводну річку було неможливо. Кочівщина, можна сказати, належала до Гришкового, тому він її тут називає Гришковим
Звернення мешканців Гришкового про визволення з-під варти у Полтаві Павла Певного. Він був один із повстанців загонів отамана Івана Перлика, що мешкав тут же, неподалік. Те звернення підписали Никифор Кочевський, Є.Кочевська, Василь Кочевський. Це – із кримінальної справи на повстанців-перликівців, 1921 рік
А це – постанова вже з іншої кримінальної справи щодо самого Василя Кочевського, 1923 рік. Ця справа стосувалася зберігання зброї
Коли вперше приїхав на Вдовицівку у 1987-му, то був вражений, який там був шикарний сад. Насправді виявилося, що він був посаджений ще у ХІХ столітті. Не знаю скільки років цій черешні – але я її добре пам’ятаю ще понад 30 років тому – тоді теж вона вже була стара
А ще – терен. Його тут дуже багато. За переказами, він рятував місцевих у роки Голодомору. В останні ж десятиліття ходити сюди по терен – добра традиція різуненківців. Часи минають, а терен – на місці.