У середині 50-х за Хрущова розпочалася друга хвиля антирелігійної боротьби. Під її егідою була зруйнована остання, третя церква Коломака – «жовта», Воскресіння Христового, що була на місці сучасного Будинку культури. Дві інші – «червона» (Успенська) та «біла» «Миколаївська) - були розібрані радянською владою ще у 1930-х, до Другої світової. Отець Андрій Лисенко, що продовжував службу в церкві Воскресіння протягом 20 років попри всі гоніння, залишився без храму. Але то тривало недовго! Незабаром у Коломаці відкрилася церква – у підпіллі, на Тарапуньці.
Фото 1. Центральна вулиця Тарапуньки – вулиця Зелена. Тут жили і Настя Сироватчиха, й Іван Непийвода, і Параска Токар, і ще багато відомих мешканців цього кутка
У цьому віддаленому від центру кутку Коломака жило чимало парафіян «жовтої» церкви. І одна з них, Мотря Кирко, віддала під церкву власну хату, сама ж залишилася жити поруч, у флігелі. Хата була довгою, дерев’яною – місцеві спільними зусиллями переобладнали її під храм, повісили дзвони. До речі, дзвонарем був також місцевий мешканець Ілько Горбик – він же дзвонив раніше і у знищеній церкві Воскресіння. І отець Андрій перейшов служити на Тарапуньку.
Фото 2. Імпровізований стадіон на вулиці Слобідській. Тут же неподалік була і хата-церква. Зараз уже і сліди її знайти важко, на жаль. Але її добре пам’ятають, не тільки на Тарапуньці
Це зараз здається – ну що там такого, а тоді це був неабиякий вчинок. Отець Андрій був 1892 року народження, родом із села Ясенове під Охтиркою, там же й навчався при Свято-Троїцькому монастирі. Потім навчався у Курязькій духовній семінарії, після чого потрапив до Коломака – спочатку дияконом церкви Воскресіння, потім – став священником.
Дружина його теж була з Ясенового, мали вони семеро дітей. Їхня доля склалася по-різному, але розповім про одного – Дениса. Він був талановитою дитиною, й після закінчення коломацької семирічки, приблизно у 1935-му, постало питання йти навчатись далі. Але була умова – оскільки Денис був сином священника, він мав привселюдно відректись від батька, від своєї родини. Довго думали, радились із батьком – вирішили, що треба піти на це, що поробиш. І у тодішньому коломацькому клубі, на загальних зборах Денису довелося проголосити – відрікаюсь.
Після чого забрали його до школи-інтернату, який саме тоді працював у Новоіванівці – саме для таких дітей, які мали зростати окремо від батьків. Бачитись не можна було, то усі два роки так і жили – родина в Коломаці, син у Новоіванівці. Бувало тільки, що приходили син із батьком із різних боків містка через річку Коломак убік Загреблі. Стояли спиною один до одного, бо слідкували. Могли хіба словом перекинутись. А потім батько залишав на перилах містка сумку з хлібиною і йшов геть. А син – уже потім, забирав хлібину та йшов до себе на Новоіванівку.
Після закінчення школи-інтернату вивчився Денис три роки у Харківському педагогічному інституті, де і я навчався свого часу. У 1940-му повернувся до Новоіванівки, викладав у школі німецьку мову – знав кілька мов, мав до них хист. Але прийшла війна – у 1941-му його мобілізували до Червоної армії, але досить швидко, десь біля Краснокутська він потрапив до німецького полону. І після війни він уже ніколи до СРСР не повертався – скоріше за все, виїхав за кордон.
А батько його, отець Андрій, служив у церкві на Тарапуньці до кінця своїх днів – до 1967 року. Тут же і похований, на місцевому цвинтарі. Коломачани згадують його теплим словом. Адже багато хто підпільно ходив на службу, хрестив у церкві на Тарапуньці дітей тощо – чув не одну історію від земляків про це.
Фото 3. Це – могила отця Андрія Лисенка на цвинтарі Тарапуньки. Він помер у 1967 році
Зараз уже, на жаль, тієї церкви на Тарапуньці не залишилось, що і не дивно – дерев’яна була, та і новий храм Воскресіння з’явився неподалік старого його місця за Незалежності. Однак пам’ять про ту церкву живе серед людей.
Загалом же на Тарапуньці завжди так було – «свій до свого по своє». Родини тут жили великі – Богатирі, Токарі, Мірошники, Горбики тощо… Тут працювало багато майстрів – хтось вишивав, хтось столярував, хтось шив чоботи.
Фото 4. Молодь Тарапуньки, це приблизно 1980 рік. Зліва направо: Володимир Шумейко, Петро Криворучко, Ольга Мірошник (Талавиря), Тамара Мірошник, Іван Бобонець, Віктор Мірошник, Іван Богатир. Маленький хлопчик майже по центру – Віктор Бондар
Жила тут баба Настя Сироватчиха родом із Котельви на Полтавщині. То вона пекла пряники-панянки, за котелевською традицією. То смачні були – замовляли з усього Коломака, Різуненкового. Моя мама пригадує теж – як собі до Коломака замовляли.
Фото 5. А ось ця сорочка-сімейна реліквія вишита вручну Христиною Мірошник, коли їй було 12 років. Зараз же цій сорочці, створеній на Тарапуньці – 115 років
А ще жив тут Іван Непийвода, на всі руки майстер по виробах із дерева. Був він з-під Коломиї на Івано-Франківщині – служив в УПА, потім на 10 років був засланий до Сибіру. Після цього повертатись назад заборонено було, направили його до Коломака – і саме на Тарапуньку. То він швидко змайстрував собі хату дерев’яну, карпатську, на два входи, досить незвичайну для місцевих. Вона і досі стоїть на Тарапуньці, у ній живуть люди.
Неговіркий був, але з часом уже став своїм на Тарапуньці - забрав і доньку до себе із Франківщини, вона тут і заміж вийшла. Двері чи вікна зробити, будь-яка інша столярка – все до Івана Непийводи звертались. Тут і дожив до 1990-го року, коли Декларацію про незалежність України проголосили. Тут боєць УПА Іван і похований, на місцевому цвинтарі. Прожив 78 років.
Але були і зворотні мандрівки - у часи голодоморів 1932-33 і 1946-47 років люди на Тарапуньці рятувались, як могли. Зокрема – поїздками гуртом на заробітки до Галичини. Як розповідають місцеві, Параска Токар звідси дісталася до Львова, де працювала кілька місяців домогосподаркою – там голоду не було. Їхала на дахах вагонів – і туди, і назад. То зуміла привезти борошна, макаронів звідти – так і рятувала родину.
Фото 6. Хата Параски Токар, це десь 1970-ті. Таких хат-мазанок тоді ще тут було чимало, зараз залишились одиниці
А Семен Мірошник їздив під час голоду на Львівщину, зарившись у вугілля у залізничному вагоні. І теж привіз із собою зароблене для порятунку своїх, а крім того – опанував там фах шевця, він потім йому став у нагоді після повернення на Тарапуньку.
Все то було. Але було на Тарапуньці й те, що вдавалося крізь покоління берегти і примножувати. Те, що я називаю глибинною Україною. Як і в багатьох подібних кутках Коломаччини, куди не так сильно діставалась зовнішня ідеологія та русифікація. У кожній хаті тут зберігалися вишиті рушники, у багатьох був портрет Тараса Шевченка на стіні. Ольга Семенівна Талавиря, яка дуже допомогла зі збором матеріалу для цих дописів, розповідала, як бачила в когось у тарапунській хаті рушник із вишитим текстом вірша Кобзаря «Реве та стогне Дніпр широкий…»
Фото 7. Роботи майстрині Ольги Димитрів (Богатир), чий рід походить із Тарапуньки. Одна присвячена саме цій місцині, інша – Коломаку в цілому. Правда, гарно?
А ще – тут завжди була взаємовиручка, робили справи гуртом і відпочивали гуртом. Мазали хати, жнивували, святкували. І пишалися власною Тарапунькою! Ось тут додам фото робіт майстрині Олі Димитрів, із роду Богатирів – у неї багато присвячено Тарапуньці й Коломаку. Подяка всім, хто щось розповів, щось показав, чимось поділився про Тарапуньку – варто знати власну історію. Бо на ній будується майбутнє.
Фото 8. Ось цей дуб 120 років тому посадив прадід сучасних мешканців цієї садиби. І цей же рід досі живе на тому ж місці, на Тарапуньці!