Давно хотів написати про долю одного українського гетьмана Івана Самойловича. І не тільки тому, що він не раз бував у Коломаці, і врешті саме в цих краях був ув’язнений. А в першу чергу через те, що його доля була просто найяскравішою ілюстрацією – скільки Кремль не годуй, він все одно ще їсти попросить. Як же до болю це знайоме – Самойлович йшов на всі можливі поступки, навіть допоміг із підпорядкуванням від Константинополя до Москви Київської православної митрополії. Але – вже через рік після того був засланий до Сибіру, де й помер невдовзі.
Так, ми непогано знаємо про Мазепу, Хмельницького, Сірка чи Сагайдачного. Але з ними все більш-менш зрозуміло – воювали, йшли на союзи, були ситуації «пан або пропав»... Самойлович же з самого початку свого правління намагався не сваритись із Москвою, можна сказати – був аналогом Януковича в перші роки його президентства... Що ж із цього вийшло – читайте далі, сподіваюсь – не пошкодуєте 😉
ГЕТЬМАНСТВО ЗА ДОПОМОГОЮ МОСКВИ
Почну з того, що гетьманом Іван Самойлович, син православного священика, став завдяки антигетьманському перевороту, підтриманому Московією. У 1672 році Самойлович та інші козацькі старшини, разом із московською залогою, «пов’язали» тодішнього гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного. Причиною був донос у Москву через нібито прагнення останнього до української автономії. Гетьмана було заслано московитами до Сибіру в Іркутський острог, аналогічна доля спіткала і його брата Василя. Обидва з тих суворих країв уже не повернулися.
ПОСТУПКИ КРЕМЛЮ І ЗДАЧА КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ
Самойлович же правив 15 років, і весь цей період він намагався бути лояльним Москві. Не раз надавав козацьке військо у допомогу московитам у війнах із кримськими татарами. У союзі з московським воєводою Ромодановським розбив під Чигирином правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Після чого той зрікся булави, а пізніше був вивезений до Москви.
Варто наголосити – Самойлович не був аж надто проросійським, він скоріше мріяв про власну родову династію на чолі Гетьманщини. Але – московські апетити постійно зростали, «відпетляти» вдавалося рідко, і гетьман сподівався, що завдяки своїм поступкам він зможе залишитись «на коні»...
Найголовніша ж його поступка, яку можна було б за значущістю порівняти з «Харківськими угодами» Януковича – Самойлович по суті «здав» Київську православну митрополію Москві. До нього, незважаючи на Переяславські угоди 20-ма роками раніше, Київська митрополія залишалася у підпорядкуванні Константинополя.
Але шляхом хитрих комбінацій, у яких довелося брати участь і самому гетьману, а також підкупу (120 соболів і 200 червінців) таки вдалося «протиснути» справу. Константинопольський патріарх Діонісій IV врешті підписав грамоту про переуступлення Київського митрополита під зверхність Московського патріарха.
Правда, все було зроблено кострубато, вона мала обмежену дію, що і дозволило врешті українській церкві отримати Томос від Константинополя у 2015... Але все ж – більше трьох століть наша церква була під підпорядкуванням Москви саме через ті події.
РОЗМЕЖУВАННЯ НА РІЧЦІ КОЛОМАК
А ще цікавий епізод правління Самойловича стосувався Коломаччини. Як відомо, Коломак як укріплення було зведено не землях, що історично належали Речі Посполитій, а потім Гетьманщині. Але – зведено було слобідськими козаками Охтирського полку. «Заступили» за межу, так би мовити) З цього приводу було багато баталій, полтавські козаки вважали Коломак своїм, намагались або підпорядкувати, або вигнати «новоселів». Але врешті Коломак так і залишився за Охтирським полком. І в цьому зіграв роль або Самойлович особисто, або його підлеглі.
За місцевими переказами, які дійшли між коломачан через віки, нібито у встановленні нових меж із боку Гетьманщини брав участь особисто гетьман. Дві доби стояли і не могли поділити, де ж саме впоперек річки Коломак буде проходити межа – Гетьманщина претендувала аж до Коломака включно, а представники Слобідської України хотіли контролювати якомога більше сінокосів уздовж річки на захід.
Врешті-решт Самойлович махнув рукою на луках навпроти Гайдалемівки, десь посередині сучасної вулиці Миру в Різуненковому. І сказав: «Віднині і довічно тут буде сінокосна межа!» І з тих пір Гетьманщина офіційно відмовилася від претензій на Коломак і закінчувалася десь по Гришковому. А люди кажуть: дивина, але ця незрима межа завжди існувала після того – навіть корови на луках із Гришкового і Різуненкового її не переходять, а при наближенні розвертаються!)
Чи було саме так – в історичних джерелах не вдалося знайти додаткових підтверджень. Утім, у літописі Самійла Величка зазначено, що спроби межування мали місце у 1682 році, і були неуспішними, але врешті Коломак залишився за Охтирським полком Слобідської України. Тому та версія з булавою Самойловича є вірогідною. Та й у будь-якому разі «рахунок на табло» - майже вся територія сучасної Коломаччини була де-факто відступлена за часів Самойловича Гетьманщиною на користь Московської держави – слобідські полки контролювалися тоді з Білгорода.
ПОЗБАВЛЕННЯ БУЛАВИ І СИБІРСЬКИЙ КІНЕЦЬ
Але що головне – всі ці поступки не вберегли гетьмана від трагічного фіналу. Вже на наступний рік після «здачі» митрополії він втратив гетьманську булаву. І сталося це де, як думаєте? Правильно, теж у Коломаці! Був спільний похід московського війська разом із гетьманським на Крим, але він вийшов невдалим – перед Перекопом на багато кілометрів був випалений степ, що унеможливило пересування там великого кінного війська. Тож повернули назад.
Але московити запідозрили, що без Самойловича тут не обійшлося – нібито, він не дуже хотів воювати з кримським ханом. Чи була то правда – важко сказати, але факт у тому, що відбулося все точно так же, як із Многогрішним. До московської цариці Софії полетів донос козацької старшини за сприяння російського полководця Голіцина, і та швиденько погодила заміну гетьмана.
Та відповідь із Москви застала козацьке та московське війська саме на річці Коломак. Не затягуючи, Голіцин і козацькі полковники, «нарадившись з собою, оточили сторожею гетмана наноч». Це - цитата із знаменитого «Літопису Самовидця». Іван Самойлович, відчувши лихо, що насувалося на нього, цілу ніч з 22 на 23 липня молився там у церкві.
Згідно із однією з версій, це була найдавніша Коломацька церква – Успенська. Історичні документи підтверджують, що вона вже існувала на той момент. А ви знаєте, де була та церква? Правильно, біля колишньої «чайної» й теперішнього ресторану «Руслана». За іншою, більш вірогідною версією, Самойлович провів ту ніч у похідній, наметовій церкві, яка була встановлена військом на річці Коломак. Далі – знову дамо слово Самовидцю з того самого літопису:
«А на світанню, прийшла старшина козацькая до церкви, і узяли гетьмана, з безчестієм ударивши, і оддали Москві. І зараз сторожа московськая, усадивши на простії колеса московськії, а сина гетьманського Якова на коницю худую охляп без сідла, і провадили до московського табору до боярина, і там узяли за сторожу кріпкую...»
Тобто саме на Коломаччині відбулися ці драматичні події, після яких там же було обрано гетьманом Івана Мазепу. На цю тему на сайті є окремий допис. Івана Самойловича ж із сином Яковом, якому він всерйоз подумував передавати гетьманство у спадок, було заслано довічно до Сибіру. Гетьман помер у Тобольську в 1690-му.
ЗДРАВСТВУЙ, ГРИША!
Ще сумніше склалася доля іншого сина гетьмана, чернігівського полковника Григорія Самойловича. Московити підозрювали його в нелояльності до Кремля. Коли звістка про царське рішення щодо його батька дійшла до нього, він написав листа воєводі московського війська Неплюєву благального листа. Наводжу його уривки за «Літописом Самійла Величка»:
«Відсіль і заношу я, заливаючись гіркими слізьми, до вашої княжої вельможності своє покірне чолобиття та прохання. Змилосердься, милостивий і особливий мій добродію, і при своїй високобачній премудрій увазі, бувши найпершим за повагою й достойністю біля найяснішого монаршого престолу, зволь захистити своїм патронством та охороною у такім наглім нещасті цілість здоров’я милого родича мого і самої родительки з жінками та дітьми нашими. Прошу указати й подати певний та безпечний спосіб, де буде воля й чуття, виказане нам у такій крайній печалі, дістав би і сам, ваша княжа вельможність, пожадану милість та добродійство...
Вашої княжої вельможності, мого милостивого пана й добродія покірний підніжок, нещасливий гетьманський син Григорій Іванович»...
Але це плазування і сльози не допомогли: коли гетьманич прийшов особисто до Неплюєва у фортеці Кодак з покірним поклоном і поклав перед ним полковничий пірнач, той гордо вимовив: «Здравствуй, Гриша!» І звелів одразу накласти на нього тісні кайдани. Григорій Самойлович був перевезений до міста Севськ у Московії й страчений через відрубання голови на пласі. Як пише Самійло Величко, його майно було привласнене тим самим севським воєводою Неплюєвим. Решта майна Самойловичів також була конфіскована, причому частину теж забрала Москва...
Ось так безславно закінчилося гетьманство Івана Самойловича. По суті він повторив долю свого попередника Дем’яна Многогрішного, чиєму ув’язненню і засланню до Сибіру сприяв він сам. Думаю, про долю Самойловича і його родини варто було б постійно нагадувати нашим українським керманичам. Росіянам не потрібно тут ніяких українських еліт, навіть найлояльніших – їм потрібні виключно свої гауляйтери.
На фото – портрет Івана Самойловича авторства Д.Нарбута, з фондової збірки гетьманського музею в Чигирині