Продовжуючи згадувати незаслужено забутих коломачан, сьогодні розповім про коломацького отамана, полковника часів Російської імперії, УНР та Гетьманату Івана Перлика. Людину, доля якої достойна екранізації у фільмі чи навіть серіалі – не гіршому, аніж те ж «Століття Якова». Причому він був знаковою постаттю і для Коломаччини, і для Валківщини та Чутівщини, і для Волині. Вмощуйтесь позручніше, літер буде багато – але це справжня бомба! 💣💣💣
Іван Максимович Перлик народився 18 січня 1869 року на хуторі Сметанні Лози на Коломаччині. Не вдалося ідентифікувати цей хутір точно, але дуже імовірно – хутір знаходився у районі сучасного села Гришкове, біля колишнього цегельного заводу. Це місце, а також Очеретове, що тоді теж належало до Коломацької волості, можна вважати родовим гніздом Перликів у ті часи.
РІД ПЕРЛИКІВ: КОЗАЦЬКІ СТАРШИНИ І ДВОРЯНИ
Окремо варто зупинитись на роді Перликів: достеменно відомо, що ще у далекому 1732 році очільником Коломацької сотні був Семен Перлик. Вірогідно, він перебрався до Коломака з полкового центру Охтирки, оскільки у більш ранніх козацьких реєстрах козак із таким же ім’ям та прізвищем був приписаний саме в Охтирці.
У всіх подальших відомостях про Коломаччину постійно фігурують представники родини Перликів, інколи можна зустріти різні варіації прізвища – Пирлик, Перликов, Тирликов, Перличенко. Зокрема, відомо, що на шляху з Коломака до Полтави, теж у районі Гришкового (тодішній хутір Горбовський) в середині XIX століття стояли шинки і двори для подорожніх поручика Тимофія Пирлика і поміщика, канцеляриста Івана Пирлика.
На певному етапі козацький рід Перликів отримав дворянські привілеї в тодішній Російській Імперії. Це і не дивно – Перлики були справжньою елітою царської армії, аж до 1917 року. Вони очолювали полки і навіть дивізії: згадаймо хоча б Петра Тимофійовича Перлика, генерала від інфантерії. Народжений у 1836 році, він отримав чудову військову освіту, воював на Кавказі, командував бригадою під час російсько-турецької війни 1877-78 років, закінчив кар’єру в Генеральному штабі армії Російської імперії.
Його обоє синів теж були кадровими офіцерами: старший Дмитро Перлик закінчив кадетський корпус, служив, а після виходу в запас працював керівником земства Валківського повіту. Молодший син Федір пройшов Першу світову війну, потім у 1919-1920 роках був одним із ключових офіцерів Добровольчої армії Денікіна, якийсь час навіть очолював Таврійську губернію. Підсумуємо: Перлики були військовою елітою Коломаччини, що сягала корінням іще козацьких часів.
ГЕРОЙ РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКОЇ ТА ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ
Але повернемось до нашого головного героя – Іван Перлик теж був кадровим військовим, брав участь в російсько-японській війні 1903-05 років, де і отримав за свій подвиг одну з найвищих нагород Російської імперії – орден Святого Георгія 4-го ступеню. Там же отримав поранення. Ще послужив пару років у Сибіру, після чого у 1907 році звільнився у запас і повернувся на рідну Коломаччину, одночасно очоливши кооперативну спілку Харківської губернії.
Але почалася Перша світова війна, й Іван добровільно пішов на фронт – спочатку командував батальйоном, а потім 258-м Кишинівським піхотним полком. Вже за перші місяці війни встиг відзначитись, але досить швидко потрапив до австрійського полону. Утім, у тому бою він проявив себе настільки, що австрійці з поваги дозволили йому залишити з собою нагородну кавказьку шаблю.
Іван Перлик не був би самим собою, якби навіть у полоні не знайшов застосування своїм лідерським якостям. Він став одним із керівників українського гуртка у таборі для військовополонених офіцерів у Йозефштадті. Там же він проникся ідеєю побудови незалежної українською держави. Як згадував потім один зі старшин: «З початком українського руху Перлик поставився до справи дуже ґрунтовно: наказав дати йому якнайбільше матеріалу з українознавства, замкнувся на кілька днів у кімнаті, а коли вийшов, то вже був добре національно обізнаним українцем».
СФОРМУВАВ І ОЧОЛИВ ДИВІЗІЮ СІРОЖУПАННИКІВ
Перша світова добігала кінця, і у Володимирі-Волинському, який на той час належав Австро-Угорщині, почало організовуватися одне з перших українських військових формувань – дивізія «сірожупанників». І саме Іван Перлик став командиром цієї дивізії, особисто набирав її склад, займався ідеологічною роботою.
Його ад’ютант, пізніше відомий український графік Микола Бутович згадував: «Начальник дивізії підполковник Іван Перлик був непересічної вдачі людина. На перший погляд, людина лагідної вдачі, ззовні мав вигляд українського степовика, з сірими очима й підстриженими вусами, як кремезний селянин від плуга. А насправді то був чоловік сильного характеру, упертий, завзятий та хоробрий... Знав добре Перлик психіку українського селянина й тому умів підійти до серця нашого козака. Умів до нього промовити...»
Іван Перлик все поспішав, щоб його дивізія була передана у розпорядження Центральної Ради, але часи були непевні – в Києві влада швидко змінилася: Україну очолив гетьман Павло Скоропадський. Перлик же був більше за УНР, і коли його дивізія таки прийшла до Києва у розпорядження гетьмана – його люди почали витискати Перлика із керівництва «сірожупанників».
Врешті дійшло до того, що влітку 1918-го його просто таємно вивезли із його полку, що тоді стояв на Чернігівщині, захищаючи від наступу військ більшовиків із Росії. Типу – до психіатричної лікарні... Утім, ніяких психічних розладів полковник не мав - це буде очевидно з наступних подій, ідемо далі.
ВАТАЖОК ПОВСТАНЦІВ НА КОЛОМАЧЧИНІ Й НЕ ТІЛЬКИ
Чим він займався наступні півтора року - мені віднайти не вдалося, однак навесні 1920-го він уже знову жив на Коломаччині, де кілька місяців до того було встановлено радянську владу. Іван Перлик був опозиційно налаштованим до більшовиків, у першу чергу – тому, що вважав їх зайшлою з Росії силою – і для України, і зокрема для Коломаччини.
Багато в чому це відповідало дійсності – у більшовицьких військах на території України у ті роки воювало 85% росіян і лише 8% українців. Суть же зазіхань росіян на Україну він зводив до простого і зрозумілого для кожного українця символу – "пшенички": "Пшенички їм захотілося – от чого вони пхаються в Україну!"
Утім, коли на Коломаччині й Валківщині організовувались органи радянської влади, поруч із приїжджими з Росії та Харкова залучались і місцеві. Іван Перлик навіть на початку спробував співпрацювати з більшовиками - обрався до першої ради тодішнього Валківського повіту в 1920-му. Утім, надворі тоді був воєнний комунізм, і побоювання Перлика щодо пшенички досить скоро почали здійснюватись. Почалась продрозверстка, селянам це не подобалося, і стихійні повстання проти більшовиків покотилися і Харківщиною, і Полтавщиною.
Іван Перлик став одним із очільників цього повстанського руху на Чутівщині, Коломаччині та Валківщині. Він мав свій партизанський загін до 60 вояків, що базувався поблизу Чутового і Коломака. Кілька повстанських отаманів (Крюк, Левченко та ін.), які діяли на території Харківської та Полтавської губерній, погодилися визнати формальну зверхність полковника. У результаті Перлик став іменувати себе отаманом повстанців Лівобережної України, а щоб чекісти не дізналися його справжнє ім’я, взяв собі псевдонім ГНАТ РАТИЦЯ.
Вже у 1920-му загони отаманів Соловейка (ад’ютанта Перлика), Крюка та Кравцова, які безпосередньо підлягали Гнату Ратиці, стали активно протидіяти органам більшовицької влади в містечках і селах поміж Полтавою та Харковом. Сам Перлик писав різні маніфести, котрі підпільно друкували та розповсюджували на найближчих залізничних станціях, зокрема – на станції Коломак. Ось кілька фактів, які відомі про діяльність Івана Перлика та інших повстанців:
- Полковник був одним із організаторів добре відомого Валківського повстання 1920-го року, коли у Ков’ягах та у самих Валках повстанські загони відбили близько 500 і 800 заарештованих місцевих мешканців відповідно. Те повстання врешті було розбите за допомогою бронепоїзда з Харкова, тоді за свідченнями очевидців було розстріляно 140 повстанців і селян. Більше про це повстання і взагалі про Валківщину в ті часи можна почитати тут: https://www.mediaport.ua/anne-gin-i-ne-tolko-o-golodomore...
- Його повстанське формування здійснювало напади на станцію Іскрівку, Коломак, Олександрівську економію. Кавалеристи Гната Ратиці проводили бої з більшовицькими загонами навіть в Ізюмському повіті, де він одного разу потрапляв до полону
- У Чутівській волості Полтавщини Перлик діяв разом із загонами старшини армії УНР Дмитра Боровика і отамана Копійка. Були періоди, коли радянська влада у волості була ліквідована.
Важливий момент – діяльність Перлика та його формувань мала чітку ідеологічну основу. Вони виступали за незалежну українську державу, будували зв’язки із петлюрівськими організаціями у Полтаві й шукали вихід на самого Симона Петлюру. Крім іншого, про це ідеться в маніфестах, універсалах і наказах за підписом Гната Ратиці. Як записано у зведеннях радянського ЧК, було навіть запущено створення тимчасового уряду на випадок усунення радянської влади та відновлення УНР...
ОСТАННІЙ МАНІФЕСТ І КАМЕРА СМЕРТНИКІВ
Однак на квітень 1921-го року стало зрозуміло, що українській державі не вдасться вистояти – її територія була поділена між УСРР, Польщею та іншими. За таких умов отаман повстанців Лівобережної України Гнат Ратиця склав маніфест, у якому повідомив населення, що збирається добровільно прийти до ЧК, щоб розпочати з більшовиками переговори про «мирне врегулювання» селянського питання. 2 травня 1921 року він з’явився в Полтавську губернську ЧК, де був одразу заарештований.
На допитах у Полтаві говорив максимально відверто: «Вважаючи, що проведення радянською владою на Україні розверстки, а також масові розстріли є незаконними, а також прихід з півночі на Україну більшовиків рівнозначний вторгненню ворога в іншу суверенну державу, вирішив організувати повстання проти радянської влади для повалення останньої»...
Як пише історик Ярослав Тинченко, Іван Перлик ще деякий час перебував у камері смертників: йому пропонували написати покаяння. Адже маніфести Гната Ратиці були добре відомі в Полтавській та Харківській губерніях, і його здачу в руки радянської влади можна було зручно використати в пропагандистських цілях. Однак старий полковник-сірожупанник з обуренням відкинув ці пропозиції і був страчений у Полтаві 25 листопада 1921 року. Разом із 19-ма іншими повстанцями.
Зі смертю Гната Ратиці боротьба проти більшовиків на Харківщині й Полтавщині не припинилася. Останні українські повстанські загони радянській владі вдалося ліквідувати лише за кілька років. У зведеннях Харківського ЧК за 1924 рік ідеться про засудження Гната Куца з хутору Куцівка біля Різуненкового та Івана Власенка з Новодмитрівки, яка зараз – частина Чутового. Обоє отримали по 10 років таборів як учасники місцевої підпільної петлюрівської організації і повстанці загону Івана Перлика...
ВРАЖАЄ?
Задумайтесь про цей життєвий шлях. Герой російсько-японської війни. Командир полку під час Першої світової. Організатор української дивізії «сірожупанників» на Волині. Отаман повстанців Гнат Ратиця і розстріл у віці 52 років. Унікальна доля, правда? І короткою вона виявилась саме тому, що Україна дійсно йому була – понад усе. Думаю, якби зняли фільм про нього – це було б потужно!
Але не тільки це – варто, щоб про постать цього земляка знали і на Коломаччині, і на Валківщині, і на Чутівщині. Оскільки довгий час його доля замовчувалася, а всі ці факти – приховувалися, оскільки не було вигідно щось згадувати про повстанський рух 1920-х років, викликаний масовою незгодою з політикою воєнного комунізму. Цікаво, що на Чутівщині живе чимало людей із прізвищем Перлик, але чи пов’язані вони з Іваном Максимовичем родинними зв’язками – мені невідомо. Це та і взагалі доля династії коломацьких козаків і дворян Перликів, звісно, вимагає більш детальних досліджень.
Молодий Іван Перлик – офіцер Російської армії, 1905 рік
Іван Перлик сидить по центру із хрестом на грудях, це початок 1918 року, якраз під час формування дивізії «сірожупанників»
Фото з шикування почесної сотні з дивізії «сірожупанників» у тому ж 1918-му у Володимирі-Волинському. Перлик – спереду, але лівіше від центру, без шаблі. фото взяте із сайту «Старий Володимир»
Фото з Києва, де гетьман Павло Скоропадський проводив парад на честь прийняття дивізії «сірожупанників» під своє командування. Фото взяте із статті історика Ярослава Тимченка у журналі «Український тиждень». Імовірно – саме Іван Перлик іде ліворуч від гетьмана, віддаючи честь