Натрапив на цікавий документ англійською мовою з бібліотеки ЦРУ. Він – від 1952 року, і це по суті – опис того, як жили тоді люди в селі ПАНАСІВКА Коломацького району на Харківщині. Він настільки вразив мене, що я вирішив перекласти його фрагменти, відкинувши ідеологічні деталі.
Я намагався критично осмислити кожен із цих пунктів, і зараз схиляюся до думки – що так насправді й було, принаймні все це - дуже близько до правди. Із двох причин: по-перше, цей документ був засекреченим до 2011 року, тобто до пропаганди він не має стосунку – навіщо тоді в ньому щось перекручувати. По-друге, в ньому названі багато локацій Коломаччини, що дійсно існують, а деякі твердження в ньому, наприклад, щодо церкви – співпадають із тим, що мені вже було відомо з інших джерел. Тому почитайте – тут хоч і йдеться про Харківську область – дуже вірогідно, що подібна ситуація було в 1952-му, тобто за рік до смерті Сталіна, і в інших селах УРСР.
ПОХІД ЧИ ВИЇЗД ЗА МЕЖІ СЕЛА
Для того, щоб залишити село, навіть для походу на базар (наприклад, до райцентру Коломака), була необхідна довідка. Для короткої мандрівки на базар довідка видавалася колгоспом, але її суть була не стільки дозволом іти на базар, скільки – дозволом бути відсутнім на роботі у колгоспі того дня. Хоча у довідці наводилося, куди саме йде її власник, і з якою ціллю. Утім, не поодинокими були випадки, що селяни ходили на базар і без таких довідок, уникаючи якогось покарання.
Поїхати ж кудись поза межі села на більш-менш тривалий термін можна було тільки з відповідною довідкою із Покровської сільради. Зміст довідки був такий:
Громадянин...., що проживає у ....., їде до ..... з метою ....., має повернутись до .......
Покровська сільрада, підпис.
Жодних інших документів, в тому числі паспортів, тоді селянам не видавали, єдиним винятком були військові квитки для тих, хто пройшов військову службу.
ЗАРПЛАТИ, ПЕНСІЇ ТА СОЦІАЛЬНА ДОПОМОГА
У той час літні селяни у Панасівці не отримували пенсії. Вони підтримувалися молодшими родичами. Також ні уряд СРСР, ні колгосп не надавали жодних виплат при хворобі чи втраті працездатності. Такі люди теж були «на плечах» родини. Єдиний вид допомоги по хворобі тих часів – колгосп міг видати із запасів частину зерна, вже заробленого особою на той момент через «трудодні», не чекаючи збору врожаю.
Загалом же зарплати в колгоспах теж не платили – працювали селяни за «трудодні»: їх зазвичай віддавали зерном, раз на рік.
ХУДОБА В ОСОБИСТИХ ГОСПОДАРСТВАХ
Дехто з колгоспників вирощував у домашніх господарствах свиней, овець чи велику рогату худобу. Продавати м’ясо заборонялося – можна було тільки продати ще живу тварину на базарі або здати у колгосп.
Для продажу на базарі необхідно було взяти довідку в сільраді, що тварина була особистою власністю. Але головне – ціна за кілограм живої ваги на базарі була низькою, приблизно рівною ціні кілограму картоплі (1.5-2 рублі на ті гроші). Вивезти ж кудись у місто на базар не було можливості. Здати худобу живою вагою в колгосп було ще менш вигідним: за це не давали нічого, а просто записували на віртуальний зерновий баланс у пропорції 1 кг м’яса = 1 кг зерна. Видавалися ці кілограми після збирання врожаю - разом із зерном, заробленим «за трудодні».
За таких умов найраціональнішим було таємно забити худобу самому, їсти м’ясо найближчою родиною, а також спробувати роздати решту знайомим за якусь винагороду чи безкоштовно. Але якщо про це дізнавалось місцеве керівництво, то за такі нелегальні дії могло бути покарання, особливо – якщо виявлявся факт торгівлі м’ясом. Забивати худобу самому можна було тільки у разі, коли є довідка від ветеринара, що тварина хвора.
БУДІВНИЦТВО ДОРОГИ ХАРКІВ-КИЇВ
Якраз у той час будувалася нова траса Київ-Харків, і тисячі колгоспників залучали на дане будівництво безкоштовно. «Рознарядка» кількості працівників доводилася райкомом партії до всіх колгоспів. Колгоспники з Панасівки, як і інші коломачани, залучалися до будівництва мостового переходу в Огульцях через залізничні колії. Кожному залученому таким чином колгоспнику необхідно було відпрацювати від 15 днів до 1 місяця. Їжу там надавали, але дуже мало – доводилося брати з собою. Житла не надавали ніякого – оскільки будівництво велося в теплу пору року, то спали всі де прийдеться, дехто – просто під відкритим небом вздовж траси.
РЕЛІГІЯ
Церкви у Панасівці не було, ходили на службу до райцентру Коломака. Незважаючи на те, що церква була зруйнована, селяни з усього району регулярно збиралися коло її руїн, там же здійснювалися церковні обряди. Особливо багато вірян збиралося на Різдво та Великдень. Але щоб заглушити службу, радянська влада спеціально організовувала біля руїн церкви оркестр. Він намагався грати якнайгучніше, щоб перебити релігійні урочистості, як мінімум – відволікти молодь.
Разом із цим, ікони були майже в кожній оселі, й жінки регулярно молилися перед ними, попри офіційні заборони.
СТАВЛЕННЯ ДО РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
Загалом це ставлення у Панасівці було негативним. Ще дуже багато селян пам’ятали фізичні утиски через несприйняття колективізації, а також голод до війни.
Більше того – і так низькі стандарти життя у селі ще погіршилися після війни, тоді як норми відробітку - збільшилися. Головною емоцією серед селян була апатія. Підкорялися тому, що з них вимагають, але намагалися робити якомога менше, якщо не впіймають. Основне, чим були зайняті думки – це виживання, а також – як би «обдурити» владу.
ПОПУЛЯРНІСТЬ РАДЯНСЬКИХ ЛІДЕРІВ
Ні Сталін, ні будь-хто інший із радянських політичних лідерів не був популярним у Панасівці.
Із військового керівництва, дуже популярним був Жуков. Ті з селян, хто воював під його керівництвом, розповідали, що Жуков ніколи не втрачав можливості поговорити із солдатами у неформальній атмосфері. Але з часом Жуков потрапив у немилість, і його портрети познімали із стін у колгоспі. Але серед простих селян це тільки додало йому популярності, оскільки в них було уявлення, що він постраждав через те, що «обрав сторону народу».
На фото – заголовок цього опису з бібліотеки ЦРУ, весь він складає 17 сторінок. Кому цікаво – можу надіслати його повністю в pdf англійською мовою. Думаю, кожен може зробити з наведеного власні висновки. Я зі свого боку зроблю три:
1. Становище селян у ті роки було жалюгідним. Таке собі кріпацтво, можливо – навіть гірше за часи Тараса Шевченка. Їхнє життя на 30-му році СРСР, «за сильної руки», було куди гіршим, аніж сучасне життя на 30-му році незалежності України - при всіх наших теперішніх проблемах, тут важко навіть порівнювати.
2. Ще більше стає зрозуміло, звідки тягнеться та наша апатія, недовіра до будь-якої влади, небажання виділятись, брати на себе якусь ініціативу, робити більше, аніж вимагають, змінювати щось у власній долі тощо. На жаль, це у сучасних умовах ринкової економіки грає проти українців, тому нам так важко наздоганяти хоча б ту ж Польщу.
3. Також ще більш зрозуміло, чому такого свята, як День перемоги, не було в радянському календарі у перші 20 років після закінчення війни – до 1965-го. Сталін не дуже переймався переможцями – як живими, так і тими, що віддали життя. Тим більше, що багато хто з живих визволителів ще був у 1952-му в радянських таборах – такі були реалії тодішнього життя. І лише після смерті Сталіна та хрущовської відлиги, у 1960-х, розгорнувся рух по піднесенню статусу ветеранів, ідентифікації загиблих тощо. Та і загалом стандарти життя в СРСР почали трохи підвищуватися після смерті Сталіна.
Відповідно – віддаючи шану українцям, які взяли участь у перемозі над нацизмом, варто пам’ятати, що тодішній генсек СРСР Сталін був справжнім тираном, звеличувати якого в України можуть тільки пройдисвіти