Трохи про Вдовичине донедавна Різуненківської сільської ради Коломацького району.
Історично хутори на Коломаччині були власницькі та казенні. Або/або. Нібито.
Але будь-яке твердження, насправді, спрощення. З будь-якого правила є виключення. А будь-що у певному масштабі має розмиті рамки. Як правило, цим просто можна знехтувати. Але не завжди.
Завжди ж знаходяться якісь випадки, що перебувають “на кордоні” будь-якої класифікації.
Очеретове донедавна Сидоренківської сільської ради Валківського району відначально виникло під назвою хутора “Очеретоватого” підпорутчика Панаса (“Афанасия”) Фомича Пирлика. Принаймні, згадки саме власницького хутора з цією назвою більш давні. Вірогідно, процеси виникнення власницького та казенного “Очеретоватих” відбувались приблизно паралельно.
Але невдовзі цей хутір став переважно саме казенним. І не просто переважно. А, так би мовити, досить яскраво переважно. І про це яскраво ж може свідчити співвідношення мешканців казенного та власницького (чи власницьких) хуторів під назвою “Очеретов/Очеретовый” з того ж переліку населених пунктів за даними 1864 року.
Але вони там вказані окремо. Як і власницькі населені пункти з такою назвою регулярно присутні в ревізіях. Аж до останньої 1858 року включно. І вони, напевно, і існували в певному сенсі відокремлено. Разом. Поруч. Фактично, мабуть, можна було сказати і в межах одного населеного пункту. Але все ж, як мінімум, різних його частин.
Але зараз не про Очеретове, не про хутір Очеретів, не про Очеретоватий.
Хутір Вдовичин/Удовичин (“Вдовицын”) при річці Коломаку в переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) показаний як казенний. Згадується він під тією ж назвою і в першому випуску Пам'ятної книжки Харківської губернії 1862 року в складі Коломацької волості Валківського повіту. І тоді він напевно був саме казенним. Власницькі хутори з такою назвою в той час ані в переліку, ані в інших джерелах не згадуються.
При тому, вірогідно, там взагалі вже задовго до того не було серед мешканців чиїхсь підданих.
А ось, здається, документальне свідчення щодо часів виникнення саме цього хутора з ревізії Валківського повіту 1795 року (ДАХО, ф. 31, оп. 141, спр. 95):
“1795 года августа дня вотчины Господина Секунд майора Ивана Павлова сына Войновича, Харьковского наместничества, Валковского округа, деревни Петропавловки прикащик Василей Васильев сын Жуков, по силе состоявшагось 1794-го года 23 дня ЕЯ ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА и в народ публикованного указа, с ведома Господина своего, дал сию сказку о слободских крестьянех положенных здешней округи в селе Коломаке по последней 1782 года ревизии в подушном окладе за помещиком отставным подпрапорным Петром Михайловым сыном Вдовицею, и после оной ревизии переведенных им в хутор состоящий в Коломацких дачах в урочище за Страшным яром над речкою Коломаком, и со оным хутором от ево Вдовицы в 785 году по крепости доставшихся господину моему ...”.
Це свідчення, очевидно, щодо власницького хутору. А не казенного. В будь-якому разі. Це ревізія хутора, що належить власнику. Та переписом підданих. Хоча ... є і нюанси.
Усі селяни до одного в цій ревізії, до речі, показані такими, що вибули. В підсумках в графах щодо тих, хто залишився, стоять прочерки. Вони усі, як зазначено: “Бежали в 788 году”.
Місце знаходження “Страшного яру”, який тут згадується, показано на Геометричному плані Валківської округи (Валківського повіту) 1784 року.
На ньому цей яр “Страшной” позначено як раз майже навпроти, з іншого боку річки Коломак, “долини Бузовой”. Якщо ж співставити цей план, наприклад, з “тривестовою” картою Шуберта 1869 року, то як раз навпроти тієї самої “балки” Бузова (“Б. Бузова”), з іншого боку річки, як раз біля яру (на цій карті його назва не зазначена), показано розташування хутора Вдовицина/Удовицина (“х. Вдовицын”).
Саме там позанчено і зараз Вдовичине донедавна Різуненківської сільської ради Коломацького району.
Буквально поруч на плані 1784 року під № 116 показно розташування досить великої за розмірами “пустоші” Іллінської. Як зазначено в документах первинного межування (РДАДА, ф. 1354, оп. 565, частина 1) від 26 жовтня 1775 року належала тоді ця ділянка Графу Івану Симоновичу Гендрикову “с прочими”.
У цьому “прочими”, можливо, криється джерело тодішньої її назви.
В додатку “Объявления о купчих” до газети “Санкт-Петербургские ведомости” за № 69 від 29 серпня 1794 року було надруковано наступне повідомлення:
“792 года Ноября 17 дня от Секунд-Маиора Ивана Павлова сына Воиновича явлены две купчия, данные ему 791 года Февраля 6 и Марта 19 чисел от порутчицы Анны Константиновой дочери Бутовичевой, да брата ея, кадета Александра Константинова сына Ильинского на проданные ими недвижимыя имения, состоящия Валковской округи в дачах села Коломака, в урочище Страшного яру из леса и сада из числа 24-х десятин 320 квадратных сажень принадлежащия указныя их части: по 1-й за 25, а по второй за 50 рублей”.
Цілком вірогідно, що ці ділянки лишились продавцям у спадок від когось з старших Іллінських. А вони, можливо, мали відношення до назви “пустки” Іллінської. Але це лише припущення.
Подальших ревізій (після 1795 року) підданих цього хутора в Валківському повіті не існує.
Та й казенний хутір там з'явився, вірогідно, не відразу.
В сповідних розписах ані Миколаївської, ані Успенської церкви Коломака, ані Георгіївської Каленикова (Георгіївського) 1822 року, наприклад, мешканці цього хутора не виділені окремо.
Але, мабуть, певна спадкоємність цього хутора, принаймні його назви, все ж мала місце. І тому цей, вже казенний у подальшому, хутір і називали саме Вдовичиним/Удовичиним.
Що ж до “пустки” Ілллінської то, приміром, у подальшому було досить багато окремих власників її частин. Наприклад, станом на 9 вересня 1858 року (РДАДА, ф. 1354, оп. 565, частина 2) ці частки перебували у власності: спадкоємців державного селянина Ігната Варяниці; державного селянина Івана Василенка з братами; “неслужащих” дворян Севастяна, Івана, Миколи Гречок; губернського реєстратора Фоми Васильовича Кобцева; колезького реєстратора Артема Васильовича Панасенкова; державного селянина Юхима Яременка; спадкоємців корнета Дмитра Кандиби, що помер; поручика Миколи Віталійовича Сурдіна; поручика Йосипа Івановича Сухомлина; спадкоємців підпоручиці Марфи Лелякової; чиновника 12-го класу Костянтина Івановича Сухомлинова; дворянки “девицы” Єлизавети Іванівни Романовської; спадкоємців поручика Володимира Бутовича; поручиці Тетяни Петрівни Громової; титулярної радниці Катерини Михайлівни Решетової; поручика Дмитра Михайловича Фон-Циглера; державних селян Амфілогія Чернявського, Якова Марющенка та Миколи Кисіва; державних селян Відомства палати Державного майна; державних селян Онисима, Кирила та Феодосія Вдовиць; державних селян Павла, Харитона Семеновичей Вдовиць; державного селянина Миколи Івановича Вдовиці; статського радника Миколи Карловича барона Розена; державної селянки Марії Мезинової; канцеляриста Івана Івановича Пирлика; державної селянки Олени Чернягівської (?); колезського реєстратора Івана Ілліча Смородського; колезького асесора Никифора Васильовича Кобцова; “неслужащих” дворян Севастяна, Конона і Настасії Гречок; колезського реєстратора Артемона Андрійовича Панасенкова; спадкоємців канцеляриста Агея Гречки; майорши Настасії Маркової Кобзаревої; колезької реєстраторши Мар'ї Марківни Баранової; колезького реєстратора Івана Ілліча Смородського; унтер-офіцерши Мар'ї Марківни Балановської; колезського реєстратора Івана Ілліча та дружини його Олени Смородських.
В переліку прибрані явні повторення щодо одних і тих самих власників різних ділянок. Але, очевидно, він все одно містить деякі повторення одних і тих самих людей, зазначених в якихсь варіаціях щодо імен та/або їх статусу.
Як бачимо, серед власників вистачає і Вдовиць. Державних селян Вдовиць.
Насправді, ця історія, дуже вірогідно, ілюструє ще одне “пограничне” явище. Багато місцевих дворян, поміщиків на території колишніх слобідський полків були вихідцями з полкової старшини. І колись вона була просто старшиною. Простий козак, в принципі, міг стати її частиною. А представник старшини та/або його нащадки, навпаки, втратити посаду, вплив, статус. До того ж старшина, очевидно, була різна за рангом. І в відповідний період переходу від статусу старшини до статусу дворян, розділення колишніх козаків на дворян та “військових обивателів”, що згодом перетворились на “державних селян”, були як раз “пограничні” ситуації. Ситуації, коли нащадки, умовно кажучи, “дрібного” представника старшини могли стати як дворянами, так і селянами. Своєрідна “точка біфуркації”.
І ці Вдовиці/Удовиці, що мали відношення до хутора, про який йде мова, потрапили, дуже ймовірно, саме в таку ситуацію. Ці державні селяни Удовиці/Вдовиці, що і згодом володіли частинами земель хутора, цілком можливо, були нащадками та родичами Удовиць/Вдовиць, що “стояли на порозі” дворянства. Але ... нащадки стали селянами. Цілком можливо.
До речі, трохи повернемось до Очертова та Пирликів. І проілюструємо “пограниччя” між дворянами та селянами також з трохи іншого боку.
В 1902 році, в тому числі, в тодішньому Валківськомуповіті в районах поблизу Коломака та в прилеглих районах Полтавщини відбувались численні селянські заворушення. Що супроводжувались і погромами поміщицьких маєтків.
Дворяни Пирлики Валківського повіту теж були первинно представниками полкової старшини Охтирського полку. Вони стали і залишались дворянами. Принаймні, формально. Але, насправді, наприкінці 19 — на початку 20 сторіччя багато з них вже мало чим відрізнялись від селян. І деякі з них приймали участь у ... селянських погромах маєтків поміщиків.
Наприклад, процитуємо частково дані з книги “Політичні процеси в Росії 1901-1917”* (сторінки 30-31):
“21. Дело о разгроме купцов Ивана и Федора Воликов в Полтавской губернии. 7 октября 1902 г. в Константинограде Харьковская суд. Палата … 42 крестьян и 4 дворян за разгром 31 марта — 1 апреля 1902 г. в Константиноградской уезде экономии купцов Ивана и Федора Воликов и приговорила: ...12. Максима Афанасьева Пирлика - на 7 мес. тюрьмы … 17. Леонтия Пирлика, 18. Феодосия Пирлика, 19. Максима Михайлова Пирлика … - на 5 мес. Тюрьмы каждого в арестном доме...”
Ці чотири представника прізвища Пирлик в цьому переліку і є ті самі згадані 4 дворянина.
З іншого ж боку, буквально в ті ждні, 1 квітня 1902 року,була розгромлена економія генерала Петра Перлика (Пирлика) при хуторі Горбовському (там же, сторінка 49). Зовсім поруч з Вдовичиним, до речі. Але це просто таке собі історичне співпадіння.
Така от історія.
* Политические процессы в России 1901-1917. Ч. 1. 1901-1905 / общ. ред. Л. И. Гольдмана. - М., 1932.
Автор: Олександр Подолянко