Сидоренкове донедавна Сидоренківської сільської ради Валківського району, а тепер вже Богодухівського, виникло відначально як хутір Сидоренків. Казенний хутір. Від Коломака. Заселявся він на той момент “військовими обивателями”, до того козаками слобідського Охтирського полку, а у подальшому вже державними/казенними селянами. Саме з Коломака. Сталось це на початку 19 сторіччя. А назву свою хутір отримав за одним з прізвищ своїх перших поселенців.
А тепер про це і не тільки більш докладно.
ХУТІР
У другому (російськомовному) виданні “Історія міст і сіл УРСР”, в томі, присвяченому історії Харківської області (1976 року), щодо Сидоренкового написано: “Село засновано приблизно в 1650 році”. Але ця інформація абсолютно не відповідає дійсності. Навіть дуже “приблизно”. Ані дійсності, ані логіці. Ані історичним дійсності та логіці.
Сидоренкове виникло як хутір від Коломака. І, очевидно, пізніше самого Коломака. Ніяких згадок і підстав припускати, що цей населений пункт існував, нема не те, що в 17 сторіччі. В 18-му теж нема.
Хутір Сидоренків виник на початку 19 сторіччя. Можна стверджувати, що в 18 його ще точно не було. Збереглось достатньо багато документів тих часів, у яких, в разі наявності цього населеного пункту, він повинен був згаданий. Але таких згадок не існує.
На Геометричному плані Валківської округи (Валківського повіту) 1784 року місце, де зараз розташоване Сидоренкове, знаходиться в межах земельної ділянки, що була первинно відмежована за військовими обивателями “с прочими” слободи Коломака (ділянка № 111).
Ніяких населених пунктів на той час на цьому місці не позначено і не було. А ось назва “Скотоватая” вздовж яру, поруч з яким і знаходиться Сидоренкове, позначена вже й тоді. Правда, на плані так названий не яр, “балка” чи “урочище”. А “долина”. Але, очевидно, загалом цей топонім тоді вже існував та давніший за населений пункт.
Відносно недалеко від сучасного місця розташування села під № 67 позначена земельна ділянка, основним власником якої тоді був капітан Яків Йосипович (Осипович) Бородаєвський. Населених пунктів і в її межах тоді ніяких не було. Тому і назву вона мала з відповідною складовою - “Чутова пустка” (“Чутова пустошь”). А знаходилась ця “пустка” з обох боків яру, який позначено на карті цієї місцевості Шуберта 1869 року як “Б. Чутова” (тобто “балка”), а на радянській топографічній карті 1989 року як “б. Калиновый Яр”.
У подальшому первинно єдина земельна ділянка “військових обивателів” Коломака була розмежована на велику кількість окремих частин. Наприклад, за результатами межування, проведеного в 1876-77 роках (РАДА, ф.1354, оп. 565, частина 2) серед них була присутня і слободи Коломака “144-я часть с селом Сидоренковом владения общества Государственных крсн того села с хуторами и Коломакской волости”.
На момент первинного межування це були, можна сказати, вже “околиці” земельних володінь саме коломацьких “обивателів”. Поруч (але все ж дещо ближче до самого Коломака) був розташований теж “коломацький” хутір Очеретів (точніше, первинно “Очеретоватий”), який виник приблизно в той же період, що і Сидоренків, але, напевно, все ж трохи раніше. А у напрямках, протилежних самому Коломаку, досить близько проходили вже кордони земель власне його “військових обивателів”. Сучасний кордон між Харківською і Полтавською областями в цих місцях і тоді був межею між тогочасними Слобожанщиною та Полтавщиною. А місця розташування сучасних, прилеглих до сучасного ж Сидоренкового населених пунктів, Благодатного та Олександрівки, донедавна відповідно Благодатненської та Олександрівської сільських рад Валківського району, до “коломацьких” земель вже теж не належали. З цього приводу можна зробити ще одне невелике уточнення. Свого часу, за існування полкового устрою Слобожанщини, Коломак входив до складу Охтирського полку. А Валки та належна до них територія, приміром, Харківського. Звичайно, в багатьох відношеннях, це не мало якогось принципового значення. Але деякі особливості, пов'язані з цим, були. В тому числі і щодо первинного заселення цих територій. Витоки багатьох “коломацьких” прізвищ, наприклад, прямо простежуються саме з Охтирки та/або інших населених пунктів цього полку.
Саме виникнення хутора Сидоренкова відбулось за сценарієм досить характерним для Слобожанщини взагалі. Започаткування спочатку хуторів, багато з яких згодом перетворились на села, селища та інші населені пункти, саме від первинних “міст”, містечок загалом було одним з основних механізмів появи нових поселень на Слобожанщині. Такі процеси відбувались і наприкінці 17 сторіччя, і в 18, і в 19. Це явище має цілком просте і логічне пояснення. А саме, потреба в сільськогосподарському освоєнні навколишніх земель. Ці полкові “міста”, сотенні центри відначально мали закріплені за ними землі. Які, очевидно, оброблялись їх мешканцями та забезпечували їх життєдіяльність. А потім поступово частина мешканців просто починала селитися ближче до ділянок, які вони обробляли. Особливо після того, як зникли безпосередні військові загрози. Бо ці “міста”, містечка, подібні до Коломака, первинно були саме укріпленими військовими пунктами. Призначенням яких, в тому числі, був захист від набігів татар. На початок 19 сторіччя такої прямої загрози не існувало вже давно. “Міста” вже перетворились з військових укріплень на “звичайні” населені пункти. Але процес виникнення нових поселень навколо них все одно тривав. Не в останню чергу завдяки стрімкому зростанню населення. Повторимось, хутір Сидоренків виник саме на початку 19 сторіччя. І не тільки він від Коломака. І не тільки від Коломака на Слобожанщині таким чином продовжували виникати нові населені пункти.
До речі, те, що хутір Сидоренків був заселений саме з Коломака, можна підтвердити багатьма аргументами. Їх, дійсно, багато. Але, окрім іншого, наявні історичні документи просто-напросто дозволяють прямо прослідити спадкоємність мешканців хутора в первинний період його існування з мешканцями Коломака до цього. Цілком конкретну спадкоємність конкретних же людей. Тому цей факт можна вважати безсумнівним.
Серед наявних ревізій Валківського повіту окремих ревізій Сидоренкова не існує. Ревізії військових обивателів/державних (казенних) селян Коломацької волості 1850 та 1858 року взагалі, з дуже великою ймовірністю, не збереглись. У всякому разі, в Державному архіві Харківської області, де зберігаються усі аналогічні ревізькі казки того періоду Валківського повіту, вони відсутні. Але справа не в цьому. Майже напевно, окремих ревізій Сидоренкова взагалі не існувало ніколи. У всякому разі, хутір Сидоренків достеменно вже існував в 1822 року. Але його мешканці та їх безпосередні пращури і до того (наприклад, в ревізії 1816 року і більш ранніх) були переписані в Коломаці серед його “військових обивателів”. І після того також. Ревізія військових обивателів Коломаку 1835 року збереглась і існує. І там, без якогось розподілу за реальними населеними пунктами та взагалі без якихось вказівок на них, переписані, в тому числі, усі мешканці казенних хуторів, які існували від Коломаку. В тому числі, і Сидоренкова. Майже напевно, повторимось, так було і надалі. І в 1850 році. І в 1858 — в останній, 10-й, з проведених взагалі ревізій.
Мешканці казенних хуторів від Коломаку, таким чином, продовжували формально зберігати прив'язку саме до Коломака. Умовно кажучи, сучасною мовою, своєрідну “прописку” чи “реєстрацію”.
Якщо б у Сидоренковому існували того часу піддані якихсь поміщиків то, напевно, вони були б переписані саме там. З зазначенням назви саме цього населеного пункту. І окремо від самого Коломака. На відміну від військових обивателів/державних (казенних) селян. Але таких не було. Власницькі селяни, які належали поміщикам, в Сидоренковому були відсутні.
З одного боку, ситуація з відсутністю окремих ревізій Сидоренкова є додатковим підтвердженням того, що хутір цей виник історично незадовго до їх проведення. Така ж ситуація характерна саме для “казенних” населених пунктів, що виникли від колишніх сотенних центрів слобідських полків саме в 19 сторіччі. Не тільки для Коломака та Коломацької волості. Не тільки для Валківського повіту. А для Слобожанщини в цілому.
З іншого ж боку, ревізії — це далеко не єдині історичні документи, що існували та збереглись.
Тому й, наприклад, можна стверджувати, що хутір Сидоренків вже існував достеменно в 1822 році. В 18 сторіччі ще не було. А в 1822 році вже точно існував. Уточнити період виникнення хутора можна, мабуть, на підставі виявлення та аналізу його згадок в метричних книгах церков Коломака в період з початку 19 сторіччя до 1822 року. Тобто пошуку відповіді на питання, коли ж ці згадки там вперше з'являються. Можливо, звичайно, і виявлення згадок в якихсь інших документах до 1822 року. Але, наразі, без проведення такого аналізу, можемо тільки констатувати факт, що в 1822 році Сидоренків вже існував.
Мешканці цього казенного хутора з прямим зазначенням назви виділені і показані окремо в сповідному розписі Миколаївської церкви Коломака 1822 року. (ДАХО, ф. 40, оп. 110, спр. 831). І вони також достеменно були тоді військовими обивателями. Колись з Коломака. А формально і на той час, повторимось, продовжували ними бути.
Також цілком прозоро, що назва Сидоренкового, точніше спочатку хутора Сидоренкова, пішла від одного з прізвищ їх первинних мешканців. Колишніх військових обивателів Коломака. Саме представники цього прізвища йдуть першими серед прочан церкви з хутора в зазначеному вище розписі. До речі, ці Сидоренки, що і дали назву населеному пункту, не якісь абстрактні. За тією самою “сповідкою” їх цілком можна ідентифікувати, хоч і з великою, але конкретною родиною на чолі з Петром Петровичем Сидоренком разом з родинами його рідних молодших братів. І знайти на підставі документів, що збереглись, згадки про родину його батька Петра Євстафійовича, в тому числі, разом з ним самим, з тими самими братами до того ще в самому Коломаці теж можливо. І те саме можна сказати про родини інших перших поселян хутора. І про їх пращурів в Коломаці. І про їх нащадків вже в Сидоренковому, до речі, також. Але це ремарка.
Взагалі, серед прізвищ мешканців хутора Сидоренкова тоді були, зокрема, такі: Сидоренко, Завгородній, Борисенко, Печений, Філоненко, Лихобаба, Бондар, Поцілуйко, Неділька, Онищенко.
А хутір тоді ще, очевидно, продовжував формуватися. Бо достеменно згодом до цих прізвищ додались і інші “коломацькі”. Такі як Марющенко, Салагуб (Сологуб), Синільник, Херувимський тощо.
СЛОБОДА (СЕЛО)
“Деревня Сидоренкова” показана в складі Коломацької волості Валківського повіту в першому виданні Пам'ятної книжки Харківської губернії 1862 року.
В 1863 році в Сидоренковому з'явилась окрема Тихонівська церква.
Тому, цілком логічно, що в переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) присутня вже слобода “Сидоренкова” при річці “Сидоренковой”. Тоді там було 60 дворів та 480 мешканців (порівну 240 жінок та 240 чоловіків). Відзначена в цьому виданні також і наявність там православної церкви.
Десь поруч тоді знаходився і колишній власницькій хутір “Чутова балка”. Розташовувався він, як зазначено в самому довіднику, “при протоке рч. Сидоренковой” та налічував всього 2 двора та 11 мешканців (4 чоловічої та 7 жіночої статі).
Відповідно до даних довідника “Волости и важнейшие селения Европейской России” 1885 року слобода Сидоренкова Коломацької волості налічувала 95 дворів, 606 мешканців, мала православну церкву та школу. В даному випадку, ймовірно, мова йде про земську школу, а не церковно-прихідську.
Бо в офіційному церковному виданні “Листок для Харьковской епархии” (№ 9 від 15 травня 1897 року) надана інформація, що Сидоренківська церковно-прихідська школа була відкрита тільки 2 жовтня 1894 року. Там же зазначено, що вона мала на той час всього 6 учнів. Викладачами були служителі Тихонівської церкви: завідуючим та законовчителем - священик, студент Харківської духовної семінарії — Петро Будянський; вчителем — псаломщик, що сам закінчив середнє відділення Охтирського духовного училища, Сімеон Торанський. Там же зазначена, до речі, інформація щодо загальної кількості прочан церкви на той час — 2 633.
За результатами перепису населення Російської імперії 1897 року в Сидоренковому налічувався 781 мешканець (389 чоловіків та 392 жінок).
“с. Сидоренково” зазначено і в переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році, в складі Коломацької волості Валківського повіту.
Взагалі, увесь час існування Валківського повіту, Сидоренкове входило саме до складу Коломацької волості. Тобто продовжувало зберігати виразний формальний зв'язок з точки зору адміністративно-територіального поділу саме з Коломаком.
А ось вже за радянських часів в цьому питанні стались деякі зміни. Хоча і не відразу.
За радянських часів у адміністративно-територіальному поділі колишньої Харківської губернії відбувались достатньо численні зміни.
Зрештою, свого часу, було створено окремий від Валківського Коломацький район.
І за даними щодо адміністративно-територіального поділу УРСР станом на 1 вересня 1946 року Сидоренківська сільська рада знаходилась в складі Коломацького району Харківської області. До її складу тоді входили наступні населені пункти: саме село Сидоренкове та хутори — Завгородній, Мозолівка, Печений, Сторожків, Шелудьків.
А ось за даними щодо адміністративно-територіального поділу УРСР станом на 1 січня 1972 року Сидоренківська сільська рада знаходилась в складі вже Валківського району. До її складу тоді входили наступні населені пункти (села): Сидоренкове, Дубина, Завгороднє, Майдан, Мозолівка, Очеретове, Шелудькове.
Треба зазначити, що на той момент окремий Коломацький район взагалі був розформований та не існував.
Але після його відновлення зазначена Сидоренківська сільська рада так і залишилась в складі саме Валківського району. А вже після об'єднання, в тому числі, колишніх Валківського та Коломацького районів в складі утвореного в нових межах Богодухівського району, колишня територія цієї ради лишилась в межах Валківської територіальної громади.
Треба відзначити, що Мозолівка (хутір Мозулів), Шелудькове, Дубина, Майдан, Очеретове, безперечно, знаходяться (знаходились) відносно поруч та мали певні історичні зв'язки з Сидоренковим. Достатньо тісні зв'язки. Але видається обґрунтованим та доцільним розглядати їх окремо. У всякому разі, їх точно з історичної точки зору не можна назвати чи вважати населеними пунктами “від Сидоренкова”. Підпорядковуваними Сидоренковому в складі однойменної ради вони стали тільки в радянські часи. І то, можна сказати, вже в досить “пізні” радянські часи. Окрім цього, їх історичний шлях та доля достатньо сильно відрізняються і один від одного.
А ось про історію деяких інших поселень видається справедливим дещо зазначити саме в контексті Сидоренкова. І тих, що входять або входили до складу сільської ради. І не тільки.
ХУТОРА
Зараз між Сидоренковим та Очеретовим існує Завгороднє. Вірогідно, населений пункт отримав свою назву за поширеним “коломацьким” прізвищем (Завгородній). Саме прізвище присутнє в Сидоренковому вже в 1822 році. Воно зафіксовано в частині сповідного розпису Миколаївської церкви Коломака цього року, в якій безпосередньо перелічені мешканці тоді хутора Сидоренкова.
На карті Шуберта 1869 року поблизу сучасного місця розташування Завгороднього позначено безіменний хутір, а також хутір під назвою “Печеновка”. Хоча, скоріше, саме тодішній безіменний хутір знаходиться в межах розташування сучасного Завгороднього. Печенівка ж дещо в стороні, хоч і безпосередньо поруч. Трохи північніше від Сидоренкова на самому кордоні з Полтавщиною, біля Чутової балки, на карті Шуберта 1869 року позначено також розташування ще одного безіменного хутора.
Вірогідно, ці позначення з карти 1869 року співвідносяться відповідно з наступними населеними пунктами з карти Харківської округи 1927 року: “Завгородний”, “Печений”, “Сторожків”. На топографічних картах часів Другої світової війни на цих місцях позначені, відповідно: “Чабановка (Чабаковка)”, “Загородный”, “Каневцев”.
Тобто, “Загородный”, назва якого очевидно є перекрученням від Завгороднього, в даному випадку, вже став на місце хутора Печеного.
Але, ймовірно, така “зміна” все ж таки не зовсім відповідає історичним реаліям.
В переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році, в складі Коломацької волості Валківського повіту зазначені хутра: “Печеный”, “Старожков (Канивцев)”, “Чабаков (Завгородный)”.
По-перше, ймовірно, один з варіантів назви одного з хуторів походить первинно, історично саме від слова “чабак”, а не “чабан”. І версія з походженням назви саме від цього слова, що позначало один з видів риби, виглядає цілком правдоподібно. Як і припущення про те, що це було пов'язано з чумакуванням.
По-друге, теж більш правдоподібним виглядає, що первинно на місці, де позначено “Загородный” на карті 1941 року, існував все ж хутір Печений (Печенівка). А назва Завгородній була все ж альтернативою саме Чабакову. Саме таку версію підтверджують і дані щодо офіційного адміністративно-територіального поділу УРСР станом на 1 вересня 1946 року. Тоді в складі Сидоренківської сільської ради Коломацького району існували, зокрема, окремі населені пункти Завгородній та Печений.
Але, у будь-якому разі, зараз там існує тільки Завгороднє. Усі інші і хутора, і їх назви лишились тільки в історії.
Більш того, жодний з цих хуторів не присутній в жодній з ревізій Валківського повіту. Включаючи останню 1858 року. Відповідно, як мінімум, вони не були власницькими, не належали поміщикам. А, скоріше за все, і виникли вони вже в період після скасування кріпосницького права. При цьому, найвірогідніше, це були своєрідні “виселки” від того ж Сидоренкова. І, можливо, від Очеретова. До речі, назва Сторожків, можна цілком правдоподібно припустити, виникла від відповідного прізвища. А прізвище це, в контексті конкретно Сидоренкова та Очеретова, можна назвати саме “очеретівським”. Воно присутнє вже серед прочан з казенного хутора Очеретоватого у сповідному розписі Георгіївської церкви Георгіївського (Каленикова) 1822 року. Аналогічне припущення щодо виникнення назви від прізвища можна зробити і про хутір Печений. А Печений це, в даному контексті, достовірно саме “сидоренківське” прізвище. Воно присутнє вже в частині сповідного розпису Миколаївської церкви Коломака 1822 року, де перелічені саме її прочани з хутора Сидоренкова.
Тобто, фактично це були дещо відокремлені від основного населеного пункту місця, де поселились свого часу мешканці того ж самого поселення. Саме їх виникнення дуже просто логічно пояснюється потребами сільськогосподарського освоєння навколишніх земель. Як і виникнення самого Сидоренкова свого часу. Продовженням тієї самої логіки та того самого процесу.
При цьому, ймовірно, в даному випадку самими мешканцями, як “основного” населеного пункту, з якого були поселенці, так і хуторів, де вони оселились, ці “окремі місця поселення” не сприймались все ж як щось відокремлене від “основних”. Вірогідно, і їх, і вони самі продовжували себе вважати саме “сидоренківцями”. Чи “очеретянами”. Це не питання теорії. Це питання саме конкретики. Можливо, окремий розвиток цих хуторів просто не дійшов до того, не пройшов якийсь історичний шлях до цього. Але, здається, цих назв нема і в метричних книгах Тихонівської церкви Сидоренкова. А записи про людей звідти там точно повинні бути. І, напевно, були. Повторимось, мабуть записані вони були саме як мешканці Сидоренкова (та/або Очеретова).
А ось ще, як мінімум, один хутір, який існував свого часу поблизу Сидоренкова, згадується в ревізіях. Натомість, на картах, принаймні мені, його позначення знайти не вдалось. Ймовірно, він був просто дуже невеликим як для карт. І, вірогідно, це хутір “Чутова балка” з переліку 1864 року. Він же, можна припустити, хутір “Скотов” з переліку 1909 року. Хоча це тільки припущення.
Точніше, в ревізіях згадуються навіть кілька невеличких власницьких хутора, які, ймовірно, можна вважати частинами одного. І припускати, що вони відповідають саме “Чутовій балці” та “Скотову” з переліків 1864 року і 1909 років відповідно.
А знаходився він, мабуть, саме в межах “Чутової пустки”, земельної ділянки під № 67 зі згадуваного вже Геометричного плану 1784 року. Тобто десь, якщо, наприклад, дивитись на карту Шуберта 1869 року, між слободою Сидоренковою, розташованою вздовж балки Скотоватої та частиною балки Чутової, що пролягала трохи східніше тодішньої слободи.
За даними межування 1858 року (РДАДА, ф. 1354, оп. 565, частина 2) в межах первинно відмежованої в 1775 році “Чутової пустки”, показаної під № 67 на плані 1784 року, був розташований, в тому числі, хутір “Чутова”. Серед власників його земель в описі справ межування зазначені станом на 1858 рік, в тому числі, Титулярна радниця Марія Мартинівна Голубкіна (“Марья Мартынова Голубкина”) та Поручиця Катерина Василівна Чикалова (“Чикалова”).
Ревізії власницького хутора під назвою Чутовий присутні в Валківському повіті вже в 1811 році.
Всього їх дві. Одна — Колезької реєстраторши Настасії Максимівни Соколової (уроджена вона була - Гречка). Інша — Колезького реєстратора Василя Варяниці (“Варяницына”).
В першій ревізії зазначений лише один “великоросійський” (тобто росіянин за походженням) селянин разом з сином (в ревізії 1811 року переписували лише чоловіків). Вказано, що він був куплений в 1806 році. В другій ревізії — взагалі вказаний лише один селянин.
В 1816 році ревізія хутора Чутового Василя Івановича Варяниці присутня вже як “убила”. Тобто підданих в ній, в підсумку, не лишилось. Той самий єдиний селянин на прізвище Лисенко, як вказано, був проданий в 1813 році Колезському реєстратору Івану Сухомлинову.
А ось в ревізії того ж року Настасії Соколової піддані лишаються, незважаючи на те, що той самий селянин Репічов був, як зазначено, засланий у Сибір 15 травня 1812 року. Натомість, в ревізії лишився його син та жіноча “половина”. Всього 5 селянок. Але значним цей хутір, звичайно, назвати не можна у будь-якому разі. До речі, його назва в цій ревізії вже дещо інша. А саме, не хутір “Чутовий”, а хутір “Долини Чутової”. Але все свідчить про те, що це все ж той самий хутір.
В ревізії ж 1835 року, очевидно, той самий хутір з очевидною спадкоємністю селян тієї самої Настасії Максимівни Соколової, уродженої Гречки (“Гречкиной”), названий вже Лозовим. В підсумку там показані всього один селянин та дві селянки. З'являється серед ревізій Валківського повіту 1835 року ще один перепис хутора з назвою Лозовий, щодо якого є підстави вважати, що він знаходився там же. Хутір, власницею якого була Колезька реєстраторша Варвара Степанівна Варяниця (“Варяницына”), уроджена Немеровська (“Немеровская”). В цій ревізії, в підсумку, був лише один селянин на прізвище Дяченко, куплений в 1829 році в поміщиці Меланії Євреїнової та одна ж селянка.
Також у Валківському повіті в 1835 році з'являється і ревізія підданих Титулярного радника Мартина Івановича Варяниці (“Варяницына”). Можна сказати, що населений пункт, мешканці якого в ньому відображені, навіть не має назви. Це ревізія дослівно: “хутора состоящаго прибалках Чутовой искотоватой”. Але, незважаючи навіть на те, що “прибалках” та “искотоватой” декілька разів написані разом, очевидна, вказівка саме на розташування біля балок Чутової та Скотоватої. А їх згадка разом не залишає сумнівів щодо розташування поруч саме з Сидоренковим. Більш того, у подальшому стає очевидним, що цей хутір відповідає хутору Чутова з даних межування 1858 року. Станом же на 1835 рік в ньому, в підсумку, було 8 підданих чоловічої статі та 9 жіночої. Селяни та селянки на прізвища Кривенко, Жук, Пузиренко (?), Науменко, Радченко, як зазначено, були придбані з публічного торгу в Полтавському губернському правлінні у Титулярного радника, що помер, Йосипа (Осипа) Масловського 13 червня 1832 року.
В 1850 році присутні дві ревізії цього хутора:
- “хутора состоящего при балках Чутовой и Искотоватой” Титулярної радниці Марії Мартинівни Голубкіної. В підсумку, 3 селянина та 4 селянки. Піддані на прізвище Кривенко лишились у спадок від батька Колезького асесора Мартина Варяниці (“Варяницына”) та по роздільному акту зі спадкоємцями в 1849 році. Піддані на прізвища Степаненко та Толстий (“Толстой”) були подаровані чоловіком Титулярним радником Голубкіним;
- “хутора Искотоватого” спадкоємців Колезького асесора Мартина Варяниці (“Варяницына”), що помер. В підсумку, 17 чоловіків та 15 жінок, селяни на прізвища Жук, Науменко, Кривенко, Кулишов, Дяченко. При цьому, голова родини Дяченків той самий селянин, що був зазначений в попередній ревізії в перепису хутора Лозового Варвари Степанівни Варяниці. В цій же ревізії вказано, що Дяченки куплені в 1845 році саме у Колезької реєстаторши Варвари Варяниці (“Варяницыной”).
Що ж до хутора Лозового, про який йде мова, то в 1850 році його ревізії теж дві:
- Колезької реєстаторши Варвари Степанівни Варяниці (“Варяницыной”), уродженої Немировської. Той самий селянин на прізвище Дяченко показаний в цій ревізії проданим тому самому Колезькому асесору Мартину Варяниці (“Варяницыну”). В підсумку, в ревізії лишилась наявною лише одна жінка;
- Колезької реєстраторши Настасії Максимівні Соколової. В підсумку, в ревізії в наявності 4 селянина та 5 селянок. Нащадки того самого Репічова, показаного в хуторі Чутовому ще в 1811 році. Та селяни, придбані в 1850 році у Поручиці Тетяни Громової;
Нарешті, в 1858 році присутні такі ревізії хуторів, що мають явно виражену спадкоємність з тими, про які вище йшла мова:
- хутора Скотоватого Титулярної радниці Марії Мартинівни Голубкіної. В ревізії фігурують, зокрема, селяни з прізвищами: Степаненко, Толстий, Кривенко. Але дві перші родини відпущені на волю, як зазначено, відповідно в 1854 та 1856 роках. В підсумку, в наявності в ревізії зазначені всього 4 чоловіки та 1 жінка;
- хутора Скотоватого Губернської секретарши Олександри Мартинівни Арєстової (“Арестовой”), як дописано олівцем, уродженої Варяниці (“Варяницыной”). Всього в наявності в ревізії зазначено 4 чоловіки та 4 жінки. Всі вони — представники тієї самої родини селянина на прізвище Дяченко, про якого вже йшла мова вище;
- “убила” хутора Скотоватого Колезької Асесорши Христини Михайлівни Варяниці (“Варяницыной”). В самій ревізії присутні селяни на прізвища Жук та Кривенко. Але, в підсумку, усі вони вибули. Тому й, власне, ревізія “убила”. Піддані, в підсумку, в ній відсутні;
- хутора Скотоватого доньки Колезького асесора “девицы” Маври Мартинівни Варяниці (“Варяницыной”). В ній присутні селяни на прізвище Жук та Кривенко. Родина перших, як зазначено, відпущена на волю в 1855 році. В підсумку, в ревізії лишилось 3 чоловіка та 2 жінки;
- хутора Лозового спадкоємців Колезької реєстаторши Настасії Максимівни Соколової, уродженої Гречки (“Гречкиной”), що померла. Ревізія була підписана сином Настасії Максимівни — Губернським секретарем Євстафієм Васильовичем Соколовим. Всього в ній, в підсумку, було показано 5 чоловіків та 8 жінок;
Також в 1858 році з'явилась ревізія хутора Катеринівського (“Екатериновского”) Поручици Катерини Василівни Чекалової. Напевно, ця офіційна назва хутора відображала ім'я власниці. На підставі даних межування 1858 року, про які йшлося вище, цей хутір під назвою Катеринівський в ревізьких казках, теж можна ідентифікувати з хутором, названим при цьому межуванні Чутовим, що знаходився в межах тієї самої первинно відмежованої “Чутової пустки”. В цій ревізії, в підсумку, показано 7 чоловіків та 9 жінок. Селяни з прізвищами Черникови, Нечипуренко, Кулишев, як зазначено, були куплені у різних попередніх власників: поручика Захарія Алешкова (?) в 1853 році, підполковниці Богаєвської в 1855 році, Варяниці (“Варяницына”) в 1854 році. Родина Кулишевих, до речі, напевно та сама, що в попередній ревізії 1850 року була присутня серед підданих “хутора Искотоватого” спадкоємців Колезького асесора Мартина Варяниці (“Варяницына”).
Напевно, земельні ділянки, що належали різним власникам, первинної “Чутової пустки” були різними. Були її частинами. На то й частини. Вірогідно і логічно, що ці окремі маленькі хутори окремих власників могли не становити фактично єдиного цілого. Але, також безсумнівно, вони знаходились поруч. І, так чи інакше, були пов'язані турботами повсякденного життя. Так чи інакше, в такому разі, їх можна вважати саме частинами одного хутора.
В тому числі тому, незважаючи на множинність описаних “іпостасей”, повторимось, є обґрунтовані підстави вважати усі наведені згадки такими, що мали відношення до одного й того ж самого хутора. Чи, принаймні, його частин. Але, незважаючи на ту саму множинність назв та згадок, очевидно, якимсь значним він ніколи не був. Маленький хутір з виразно незначною кількістю мешканців. Тому й згадок, мабуть, майже не лишив. Окрім як в згаданих “канцелярських” історичних документах. Але це теж частина історії. Це теж історія. В тому числі, напевно, і частина історії чиїхсь пращурів. Тому й розповісти про цю історію, незважаючи на те, що для цього знадобився порівняно великий обсяг тексту та інформації як для маленького хутора, все ж, мабуть, було треба.
Така ось історія.
Олександр Подолянко