Хутір Мозулів. Сучасна Мозолівка донедавна Сидоренківської сільської ради Валківського району первинно була хутором Мозулевим. Казенним хутором. Заснованим та заселеним казенними/державними селянами. Колишніми “військовими обивателями”, колишніми ж козаками та їх підпомічниками Охтирського полку. Колись з Коломаку. На землях, первинно відмежованих саме за “обивателями” Коломака.
Мозулів (“Мозулев”) присутній в складі Коломацької волості Валківського повіту в переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році.
Присутній цей (“Мазулев”) казенний хутір “при колодязях” і в переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року).
Тоді там було 18 дворів. А серед мешканців показано 74 чоловіка та 65 жінок.
Згаданий він (“Мазулинка”) також в складі Коломацької волості і в першому виданні Пам'ятної книжки Харківської губернії 1862 року.
Присутній цей хутір (“Мозулев”) і на “триверстовій” карті Шуберта 1869 року.
До речі, буквально поруч позначено розташування “балки” Дігтярка (“б. Дегтярка”). Не буду нічого стверджувати щодо того, яка назва пішла від якої, але на Геометричному плані Валківської округи (Валківського повіту) 1784 року там, буквально поруч з місцем подальшого розташування хутора, показана під № 66 “пустошь” Діхтярівська (“Дехтяревская”). Тоді ця “пустошь”, за даними межування від 9 жовтня 1775 року, належала удові Бригадирші Софії Андріївні Капнистовій (“Копнистовой”).
А ось назва маленького хутора “Дігтярка”, позначеного на карті Харківської округи 1927 року поруч, напевно має коріння саме в назвах “пустоші” та “балки" до цього.
Присутній цей населений пункт і на карті РСЧА 1941 року (“Дегтярка”).
Коли Мозулів виник?
Вірогідно, на початку 19 сторіччя. Згадок про нього в 18 сторіччі ще нема.
Як мінімум, в сповідному розписі Миколаївської церкви Коломака 1822 року (ДАХО, ф. 40, оп. 110, спр. 831) окремо виділені та зазначені мешканці “в хуторе Мозулевом”.
Окремо в тому ж сповідному розписі виділені, до речі, і мешканці казенних хуторів Сидоренкова, Кисіва та Різуненкова. А також ще й піддані поміщика Пирлика. Без прямого зазначення місця. Мабуть, в даному випадку, малось на увазі, що останні знаходяться в самому Коломаці.
Тобто хутори Сидоренків, Кисів, Різуненків в 1822 році теж вже достеменно існували.
Але це ремарка. Зараз все ж про Мозулів.
Згодом (після появи в 1863 році) Мозулів відносився до причету Тихонівської церкви Сидоренкова.
А в 1822 році там було всього чотири двора. Правда, і родини, і двори тоді були великі. Але ж великим хутір тоді назвати складно. Мабуть, і виник він незадовго до цього.
Першими в Мозулевому в цьому документі показані селяни на прізвище Мозуль.
Від цих Мозулів, очевидно, і його назва.
Але, примітно, що вже й тоді там були Набоки (ще один двір) та Нетудихатки (останній четвертий). А ще показана родина “удови Марчихи”.
Набок згодом, як і мешканців взагалі, в хуторі стало значно більше. Родини тоді, дійсно, були великі. Загальна кількість населення зростала швидко.
Отже, можливо саме тому вже на карті Харківської округи 1927 року відносно поруч позначено і хутір Набокин.
Є його (“Набоковка”) позначення ще й на карті РСЧА 1941 року. На тій же карті зовсім поруч розташовано поселення “Петровского”. Мабуть, на честь радянської артілі імені Петровського, позачення якої є ще на карті Харківської округи 1927 року. Пізніше, на радянських топографічних картах 80- х років 20 сторіччя, на місці цих населених пунктів, замість них, вже присутнє “Степовое” (хоча, все ж, більше на місці Набоківки).
Правда, вже тоді з приміткою у дужках “нежил.”. Що слід розуміти як “нежитлове”. Тобто, мабуть, вже тоді Степове було покинуте. Принаймні, постійними мешканцями.
Колись же, до радянських часів, на цьому місці, на цих місцях були розташовані інші хутора. З зовсім іншими назвами. І окремою історією. Але це і окрема історія.
А серед уроджених Набок з Мозуліва була колись і моя прапрабабця. Коріння якої, як і переважної більшості інших мешканців казенних хуторів Коломаччини, веде безпосередньо до самого Коломаку. А потім ... Точніше, до. Потім, точніше до, було по-різному. І це вже питання заселення самого Коломака, а не хуторів від нього.
Автор: Олександр Подолянко