Записки про особисте життя мешканця с. Шелестове Пащенка Петра Івановича. Почато 4 лютого 2001 року.
Я, Пащенко Петро Іванович, народився 11 липня 1928 року в селі Шелестове Коломацького району на Харківщині. Батьки були одноосібниками. Мали пару гектарів землі, а можливо, і більше, корову, коня, двох свиней, а можливо, коли і більше. В спадщину залишилася олійниця, до якої було три господарі – мій батько Пащенко Іван Іванович, Гладкий Петро і якийсь Рибалко – брат покійного Іллі Рибалки, який жив через дорогу від Михайла Кальницького. В мого батька Івана Івановича були брати – старший Левко, потім Олексій, ще менший Михайло, а потім сестра Ольга.
Фото 1. Автор, Петро Іванович Пащенко
Батько (1907 р. н.) був третім, тобто меншим від Олексія (з 1905 року). Батьки їхні, тобто мої дід та баба, померли рано. Мій дядько Олексій після смерті батьків був вимушений незабаром оженитися, щоб у сиріт була господарка. Та довго їм жити разом не довелося, бо після одруження мого батька в сім’ї з двома господарками звилися суперечки та скандали, як в Кайдашевій сім’ї.
Хата під тернітом. Щоб покласти край цим суперечкам, дядько Олексій взяв частину землі в глибині поля за кладовищем в сторону села Париж і побудував нову окрему хату. Це відбулося десь в 1925-26 роках, коли мене ще й на світі не було. А коли я з’явився на світ і став щось розуміти, то пам’ятаю, що то була невелика красива хатка під тернітом на дві кімнати – посередині сіни, з яких праворуч двері вели в залу, прямо – в невеличку кухоньку, а ліворуч – в кімнату, яка знаходилась від вулиці і служила за кладовку.
Хата мала розмір десь 5х7 метрів, або трохи більше. Ця хата знаходилася праворуч по дорозі від Шелестового до Парижа, а ліворуч жив в маленькій хатці під солом’яним дахом Кузьма Аліферов, в сім’ї якого було семеро дітей. Подвір’я дядька Олексія було обсаджене пірамідальними тополями. На подвір’ї був красиво посаджений садок з різних сортів яблунь, груш, слив і вишень та кущі смородини. У дворі біля садка стояв сарай під солом’яним дахом з розрахунком перебування в ньому коня, корови та свиней. Дядько таку живність і утримував. Це був період так званого НЕПу (нової економічної політики), створеної Леніним для підняття економіки СРСР. Селяни пожили в цей період добре (вбрались так би мовити в пір’я). Але таке життя селян було нетривале.
Колективізація. Ірод людства, Сталін, в 1929 році почав впроваджувати колективізацію сільського господарства, щоб закабалити селян і забрати все нажите селянами під час НЕПу. І не тільки це, а і відібрати в них землю, за яку вони проливали кров під час революції 1917 року. Земля була передана в так звані колгоспи створеними комуністами під керівництвом Сталіна.
На цій землі хтось повинен був працювати, а селяни, незадоволені політикою компартії не хотіли вступати в колгоспи і чинили опір. Сталін дав вказівку місцевим органам самоврядування розкуркулювати селян. Це означало те, що в селянина треба забрати все майно й продукти силою за допомогою активу з револьверами, щоб селяни йшли в колгоспи, і за похльобку та кусок хліба працювали задарма.
Так почалася колективізація сільського господарства. На селянські двори середнього достатку накладали податки у вигляді вивезення певної кількості зерна. Селянин здавав цю кількість зерна, а на нього накладали ще такий же план здачі зерна і так далі… Дивлячись на таку ситуацію, селяни почали ховати хліб – закопували його в ями, заповнюючи ящики, бочки і інше. А активістами були ледарі, п’яниці, в яких нічого не було – під орудою комуністичних поплічників шукали ковезками (гострими прутами) закопане на садибі господаря зерно.
А коли знаходили закопаний хліб, то складали акт і висилали всю сім’ю на заслання до Сибіру або на Соловки (Соловецькі острови), а будівлі розбирали та перевозили до створених колгоспів. Там вони встановлювалися для розміщення тварин і всього майна, забраного в людей. Зазвичай всім цим добром користувались і активісти. Деякі люди були вислані у заслання, а багато залишилося на місці в своїх або сусідських домівках.
Ось так розпочався голодомор. Так активісти забирали в селян всі засоби для існування і таким чином в 1933 році розпочався голодомор. Розумніші люди (тобто ті, хто був грамотнішим та читав газети), побачивши таку політичну обстановку, вступали до колгоспів, віддавши туди весь сільськогосподарський реманент та велику худобу (коней та корів). Дрібніших тварин у такому разі в них не забирали, та і активісти в їхніх оселях та садибах не нишпорили. Ці люди пережили 1933 рік з меншими матеріальними та людськими втратами, хоча і їм було також дуже важко.
У селян забирали не лише зерно та тварин, а навіть виймали з печі хліб, посаджений для випікання; борщ, який варився, забирали з печі чи плити активісти і тут же з апетитом поїдали (бо для них не було державних їдалень, а жили вони, так би мовити, на підніжному кормі). Хазяїни просили, плакали, щоб залишили їм поїсти те, що вони готували для себе і своїх дітей. Діти теж плакали, благали, але політика більшовицької партії була налаштована на те, щоб задушити селян голодом, якщо вони мирно не погодяться іти до колгоспів. Якщо вже розкуркулений і звертався до голови колгоспу з проханням прийняти його до колгоспу, то йому уже відмовляли в його проханні.
Під таку гребінку попали і мої батьки, і дядько Олексій, який жив у полі на своїй казковій садибі і охайній хаті. Найменший брат мого батька, Михайло Іванович, побачивши, та усвідомивши загрозу, що насувалась на селян, (а він був в лавах комсомолу, де із повідомлень на комсомольських зборах про все це довідався), рвонув до Харкова в ремісниче училище. Там він навчався на столяра (був 1930 рік) і не приїжджав додому три роки. Пізніше я опишу про його приїзд до нас в розпал голодомору, якраз в той час, коли люди помирали з голоду, як солдати на війні на передовій падали від куль та осколків.
Сімейна драма дядька Олексія. Старший батьків брат Олексій та його дружина Марія не витримали такого життя і вирішили своїх трьох дітей (двох дочок і сина), а моїх двоюрідних сестер і брата, здати до якогось Харківського притулку, щоб хоч діти залишилися живими, бо вже самі почали пухнути з голоду. Отак відвезли до того притулку, а там уже переповнено дітьми, і приймати їхніх дітей не захотіли. Ось вони і залишили їх під парканом цього дитячого закладу для безпритульних дітей. Та і поїхали додому, маючи надію, що адміністрація притулку підбере їх дітей і вони виживуть.
Та не так воно сталося, як гадалося. Після переїзду із села до Харкова Олексій і Марія влаштувалися працювати двірниками, одержавши кімнатку в дворі по вулиці Пушкінській. Трохи відновивши сили після голодування, вони звернулися до адміністрації притулку із запитом про долю їхніх дітей, але з’ясувалося, що ніхто їх не підбирав. Де вони їх тільки не шукали, але всі пошуки виявилися марними. Найімовірніше, що бідолашки загинули з голоду і їх тіла вивезли та викинули десь в яр за Харковом. Пізніше, десь в 1936 чи в 1937 році народилася в них дочка Галя. Вона була вже харків’янка. А коли почалася війна, і вони покинули Харків та повернулися знову в село, купивши стареньку хатинку, то в 1942 році народився в них син Сергійко.
Затуркані та замордовані. Мої батьки нікуди не виїздили з села, бо було шкода кидати свою стару оселю (а до колективізації почали будувати ще й нову). Та батьки були малограмотні і затуркані – не знали гаразд і дороги до Харкова, а тим більше, виходів в ньому. Тому і довелося їм пухнути та чекати голодної смерті, бо приходилося їм їсти маторжаники з жолудів та кропиви. Їх ковтаєш, щоб затамувати голод, а вони пруться назад ригачкою.
На початку колективізації мого батька, як сироту, агітували вступити до колгоспного активу, пропонували навіть наган, але він відмовився, тому за нього і взялися, як за негідника, який не підтримує політики партії, і розкуркулили. Позбавившись засобів до існування, батьки пішли на роботу на будівництво вузькоколійки із станції Коломак до Ананівського цукрового заводу. Вони тачками возили землю при спорудженні насипу.
За цю роботу нічого не платили, а давали по 300 грамів хліба та якусь похльобку на сніданок і вечерю. Інколи давали по пів літри патоки (мелясу), яку приносили і нам з братом. На той час мені було п’ять років, а братові – три. Цю патоку, пам’ятаю, батьки поставили в двох півлітрових кефірках на полицю.
Батьки, одержавши дві пайки хліба, з’їдали одну самі, а другу приносили нам. Але голодували і батьки і ми, їсти хотілося так, що, здавалося, з’їв би собаку, якби попалася. Та і собак тоді ніде не було. Мабуть, люди їх половили, побили і поїли. Котів теж не було, а мишей розвелось таких, що лізли під ноги – також шукали поїсти, а потім зникли – чи то подохли, чи, можливо, перебралися на поля.
Гайдамаки. Люди так голодували, що небезпечно було ходити дітям по вулицях села, і навіть по власному двору. Сусід міг заманити дитину, забити і з'їсти. Були випадки, що з людського м’яса готували котлети і носили на станцію до поїздів на продаж. Наведу такий випадок. Жили в нашому селі такі собі Гайдамаки. По сусідству жила жінка без чоловіка, в якої був хлопчик Дьома. Так ці Гайдамаки заманили його до себе в хату і зарізали.
Коли у жінки пропав хлопчик, і вона визвала міліціонера, то він після обшуку у Гайдамаків знайшов розібране тільце малого Дьоми в ночвах. За такий злочин сусіди гнали того Гайдамаку до сільської Ради ціпами. Люди подейкували, що ці Гайдамаки заманювали на ночівлю дорослих людей, які добиралися з поїздів до Ананівки, і вночі забивали їх, а із м’яса робили котлети, які виносили на продаж до поїздів. Кажуть, що ті котлети на колір були дуже світлими, та і де вони могли взяти тваринне м'ясо, коли в них живності ніякої не було. Пізніше, розповідав мій батько, він бачив цього людоїда випадково в Харкові. Вижив, падлюка.
Чудесний порятунок. Я раніше згадував, що батьки, працюючи на будівництві вузькоколійки, одержували дуже малі пайки хліба по 300 грам, одну з яких з’їдали самі, а іншу приносили нам. Ми були голодні, а батьки почали пухнути з голоду. На нас чекала голодна смерть. Та на наше щастя в один з літніх днів, десь за місяць до настання молочної стиглості колосків пшениці приїжджає з Харкова наш рідний дядько Михайло, і привозить пів мішка пшеничного хліба, декілька кілограмів цукру і масла.
А приїхав він тому, що, промишляючи зі своїми товаришами навколо хлібного магазину, він бачив, як люди, стоячи в кілометрових чергах за хлібом, падали і помирали, пухлі від голоду. Їх тут же підбирали на спеціальні чергові підводи, і вивозили за місто десь до прірви. Почувши бідкання мого дядька, що, можливо, в селі його брат зі своєю сім’єю гине з голоду, його товариші дали йому по хлібині, цукру, масла та звеліли їхати до села рятувати рідню від голоду.
Я пам’ятаю, що батьки нас закрили в хаті на внутрішній замок, щоб ми нікуди не вийшли, а самі пішли на роботу. Вони строго-настрого нам наказали, щоб ми нікому чужому не відчиняли дверей. Я поставив на стіл табуретку, заліз на стіл, а потім на табуретку, і дістав з полиці патоку, яку з братом випили, а те, що залишилося, долили водою і поставили на місце. Після цієї процедури хтось підійшов до вікна і почав стукати, промовляючи: “Це я, ваш дядя, відкрийте! Я вам привіз хліба, і дещо до хліба”. Ми у відповідь сказали, що нам батя і мама наказали нікому хату не відкривати.
Тоді він показав нам у вікно буханку хліба. Нам так хотілося їсти, що ми повірили йому і впустили до хати, хоча до цього ні разу його не бачили. Дядя зайшов і відрізав нам по скибці хліба, намазав маслом і посипав цукром, та дав нам поїсти. А той хліб, який був у мішку, заховав в скриню і закрив на замок. Потім дядя, захвативши з собою два шматки хліба з маслом та цукром, пішов шукати моїх батьків на роботі, а нам наказав, щоб ми замкнули двері.
Коли дядько Михайло йшов до моїх батьків на роботу, то по дорозі знайшов батька й матір вже непритомними від тяжкої праці та голоду, а в батька вже опухли ноги. Дядько їх нагодував, не дуже сильно, бо голодні люди від переїдання можуть померти. Прийшовши додому, дядько вручив моїм батькам свій безцінний подарунок і поїхав до Харкова. Перед від’їздом дядько розповідав, як, ідучи до нас з хлібом, його переслідували голодні чоловіки з озвірілими очима, яких він зупинив, лише коли пригрозив їм ножем. Але цього було замало, і вони відстали лише тоді, коли він дав їм хлібину.
Цей хліб, привезений дядьком Михайлом з Харкова, спас нас від голодної смерті. Наїдатись ми не наїдались, але невелика додаткова пайка підтримувала нас і ми вижили до тих пір, коли пшеничні колоски вже почали наливатися восковою стиглістю і можна було вживати їх у вареному вигляді.
Голодовка в Коломаці. Наведу спогади про голодомор у селищі Коломак моєї нині покійної дружини Єлизавети Харитонівни. Моя бабуся Андрусенко Уляна – розповідала моя дружина – жила з малолітнім сином Тимофієм на Новоселівці. Голодували. Але одного разу поталанило. У сусіда від голоду здох кінь і м’ясо пішло на їжу. Моїм батькам дали печінку. Її зварили і з’їли.
А ранком бабусі уже не стало. Що робити Тимофієві? В нього опухли ноги, зовсім безсилий. Пролежала його мати день, другий, і поволік її син до туалетної ями, загорнув землею. А потім з великою напругою пройшов півтора кілометра до нашої хати, розповів усе і посунув додому. Пішла моя мама через два дні, а він лежить на ліжку пухлий, не може поворухнутися, весь, як із скла. Витягла вона воли, розтопила, вкинула в окріп якогось зілля, дала два коржі, які принесла з собою. І так ходила годувати його через день.
І вижив мій дядько Тимофій Якович. Помер уже у віці 78 років.
Сусіди Слісі не були куркулями. Мали кузню, корову, коня. Старший син працював на цукровому заводі у Ново-Іванівці і був одружений. А вдома батько з матір’ю, сестра Нюня (Ганна) шістнадцяти років та брат Григорій, який навчався в третьому класі. На кожній перерві щось читав. Сестра Віра, моя ровесниця і подруга, до школи не ходила, хоч їй було 10 років. У них раз за разом забирали хліб. А потім забрали все, навіть одяг. І вигнали з хати.
Вони поселилися у кузні. Була холодна рання весна. Щоб порятувати від голоду рідних, Нюня пішла в Ново-Іванівський радгосп на роботу. Там давали порцію супу і шматочок хліба. Увечері ті харчі приносила додому і годувала батьків. Поки сама не захляла. Зник Гриша. Казали, що пішов на станцію, щоб поїхати до Харкова. Куди він встиг дійти? Хату їхню розібрали і вивезли. Я була єдиним дитям у своїх батьків. Батько працював рахівником у лікарні і йому давали пайок – чотири кілограми борошна на місяць.
Буйно розрослася кропива. Не було ні буряка, ні картоплини – все це хтось вибрав з погребу ще взимку. Мама пекла з муки та кропиви «менделики» і варила з кропиви та огіркового розсолу борщ. Не знаю, як я вижила, бо не могла їсти ні того борщу, ні «менделиків». Їла цибулю, всякі корінці, лопуцьки. Пам’ятаю, якось поїла болиголову і ходила в запамороченні, як п’яна, дуже боліла голова. Батько щодня був на роботі, а мама все ходила рятувати родичів. Полола в них городи, варила якусь там їжу, носила їм свої «менделики». Ноги в неї були пухлі від голоду.
Якось у двері постукали. Я вийшла. Переді мною – Слісь Віра. Але яка! Її красиве лице було пухле і блищало, як склянка. Вона попросила мене дати щось поїсти. Я сказала, що є тільки «менделики» (а їх було штуки чотири). Дала два. Вони жили через дорогу навпроти, і через п’ять хвилин прийшла знову. Сказала, що померла Нюня. Просить знову дати хоч що-небудь. Я сказала, що є тільки розсіл. Знову з’явилася з кружкою, просить розсолу, каже, що тато помер, скоро помре і мама, а потім і вона. Я розуміла, що розсіл не допоможе їм, швидше навпаки, але не могла відмовити. І вона вже не прийшла. Не жалілась, не злилась, не стогнала, а пішла і померла. А наступного дня я бачила, як їх із кузні тягли до ями на городі.
Тоді ж до нас стала приходити дівчинка, менша за мене. Це була сирітка, племінниця Набоки Івана Леонтійовича. Він привіз її з Росії. Яке її ім’я, не знаю. Мою маму вона називала мамою і говорила «Я дєвкіна!». Можливо, в неї не було батька, а, може, це було її прізвище. Якось вона сказала, що дядько буде відвозити її до Харкова, і просила маму, щоб вона забрала її до себе. Настав вечір, мама сказала, що боїться поночі йти до Івана Леонтійовича, не спала ніч, а ледь благословилося на світ – побігла до них. Але не застала, бо вони вже повезли ту дівчинку. Більше її ніхто не бачив.
А мама все життя пам’ятала і жалкувала, що не взяла тієї дівчинки. Коли я пішла до першого класу, то початкова школа містилася в тому будинку, де зараз розміщена селищна Рада. Учнів було дуже багато. Сиділи по троє за партою. Якось на уроці хтось вигукнув: «Везуть! Везуть!». Учитель нас не тримав, і ми вибігли на вулицю. Там їхала підвода. Спереду був чоловік, а позаду нього лежала жінка. Кінь був дуже худий і раз по раз зупинявся.
Ми підійшли ближче. Жінка була ще жива, але вся пухла, руки, ноги, лице, все товсте, ніби налите водою, дуже бліде і блищало. Очі були закриті, але вона дихала. У задку воза, біля її голови стояло новеньке відерце, а в ньому – голівка дитини і якесь там м’ясо. Подивились ми і повернулись до класу. Потім хтось розповідав, що якась жінка з Новоселівки пішла з дому, залишивши свою двох чи трирічну донечку в зачиненому будинку. Повернулась – замок цілий, а дитини немає. Виманила її в квартирку сусідка і вбила, щоб з’їсти.
А наступного дня якась жінка побачила, як її односелка щось полоще в ставку. На запитання, що вона робить, відповіла, що впіймала качечку. І полоще кишечки. Яка там качечка Не було ні качок, ні курей, ні собак, ні кішок. Тільки миші. Мишей було стільки, що не боялися, людей, бігали по столах, по підлозі, лізли під ноги. Винищували, наступаючи на них. І складали під стіл. А на ранок вони зникали. Їх поїдали живі миші, що вилазили з нір. А потім миші зникли. Чи поїли одні одних, чи, може, якась пошесть найшла. А були різні – і хатні, сірі, і польові, руді, великі, з темною смугою на спині, і маленькі, гостроносі, з тоненьким голосочком. Казали, що вони отруйні і від них дохнуть коти. Але пацюків не було жодного.
Школа працювала, але в класі ставало все менше і менше учнів. Ходили пухлі, а потім зникали. Одна дівчинка брала в школу смажене м’ясо. Діти шептались, що то людське. А потім і вона перестала ходити до школи. Біля церкви, в капличці жив дід Ігор. Хтось казав, що він колись жив у Харкові, прізвище його Гороховатський, був дуже здібним художником, і хтось украв його улюблену картину, яку він декілька років готував на виставку. Це так вплинуло на нього, що він став «тихо помішаним».
Поки діяла церква, його підгодовували. Він від церкви не відходив, весь час щось тихенько говорив і говорив. Ідеш бувало мимо – кличе і простягає бублик. Померлим я його не бачила – боялась заходити в капличку. Бачила, як дядьки за огорожею, біля церкви копають яму. Підійшла, запитала – кажуть, що на Ігора. Викопали череп. Дуже великий і жовтий. На подвір’ї церкви лежав розбитий дзвін. Блищав кристалами срібла, що було вплавлено в бронзу для хорошого звуку. А священників арештували і замкнули навіки у воловні радгоспу Ново-Іванівки. Їх було троє.
Настало літо зі своїм врожаєм. Для мене воно почалось, коли зацвіла біла акація. Я їла квіти цілими жменями, солодкі, запашні. І «менделики» були вже не смердючо-зелені, а білі, красиві. Але після них чомусь нудило. Нас ще підгодовувала якась жінка з радгоспу. За що – не знаю. Раз на тиждень вона приносила або півлітрову баночку патоки, або шматочок макухи. Заллє, бувало, мама макуху водою – вона набухне і їмо патоку з нею. Губи і обличчя в нас ставали синьо-зеленими. Але було відчуття погамованого голоду і нічого не боліло. Потім вродили огірки. А пізніше – гарбузи. Яка це була радість і ситість!
Відчувалось, як тіло наливається здоров’ям, особливо після вареного гарбуза. Жирів, молока і м’яса не знали. Я нікуди не ходила. Казали, що багато померло людей, стоять порожні хати. Коли стали ходити до школи, то клас був майже порожнім. Після уроків нам давали повну тарілку гарячого пшоняного супу. Їдальня була у верхній школі, в семирічці.
Тоді ж, узимку, приїхали і поселились у пустих будинках переселенці з села Сваром’є Вищедубечанського району Київської області. Незнайомі нам раніш прізвища: Буяло, Буравчик, Чигирин та багато інших. І мова їхня відрізнялась від нашої. І до цього часу вони серед людей старшого віку – «переселенці». Клас поповнився новими дітьми. Але не всі хати після голоду збереглися. Залишилось багато пусток. Там довго, а де і по сьогодні ніхто не будується. Минали роки і про голод ніхто не згадував. Ніби не було ні голоду, ні тих людей, що загинули. Тільки біль у душі від згадки про пережите.
Поневіряння бездомних та обездолених. Та на цьому біда не закінчилась. Нас вигнали з хати і ми попросилися на квартиру до сусіда, а це був батьків двоюрідний брат. Жив він дуже бідно. В його господарстві нічого не було, і тому влада його не розкуркулила. Та була й інша причина цього: його рідна сестра Санька, кривенька на ногу, вийшла заміж за тридцятитисячника з Донбасу на прізвище Вус, який був главарем активістів. Ходив він постійно з револьвером на поясі. Він вряди-годи приходив до неї, а в основному був зайнятий грабежами селян під маскою розкуркулювання.
Так ми прожили в сусідів мабуть з тиждень, і коли в черговий раз з’явився цей Вус, то відразу наказав, щоб нас виселили з хати. Нашу хату, як нову, так і стару, уже розібрали активісти і вивезли в заготзерно, де збудували з них контору. Вона стоїть в дворі заготзерна (сучасне хлібоприймальне підприємство) біля дороги від залізничного переїзду. Зараз ця будівля слугує не конторою, а гуртожитком для приїжджих робітників. Надворі була осінь (жовтень місяць) із значними нічними заморозками, а нас цей хам викинув на подвір’я, як цуценят. Тоді батьки нас з братом зарили в солому, яка була на городі сусіда, а самі пішли проти ночі в село Гладківку, де жила дядини сестра Варвара. З нею батьки домовились, щоб вона взяла нас на квартиру.
Небезпечна зустріч у лісі. Село Гладківка знаходиться у лісі. Коли батьки йшли лісом із візком в руках, в якому везли якісь ганчірки, то перестріли їх три чоловіки з рушницями. Один з них був материним троюрідним братом. Оглянувши батьків та їх бідняцький скарб, один з них запропонував повбивати батьків, щоб не вийшло в люди те, що вони займаються бандитизмом. Всі вони були знайомі батькам, але цей троюрідний брат переконав своїх товаришів не чіпати батьків. Він сказав, що це такі люди, які будуть мовчати про бандитські справи шайки. Батько і мати розповідали нам, що вони тоді дуже перелякалися і на них напала ведмежа хвороба (пердіж).
Гарбузи розбрату. Батьки переночували на Гладківці, а наступного дня повернулися до нас забирати з собою на нову квартиру. А ми з братом Іваном так замерзли, що зуб на зуб не попадав і трясло нас як в лихоманці. Та ще жінка дядька Костя, яку звали також Санькою, наїхала на матір із скандалом про те, що ми з братом буцімто покрали в неї гарбузи і поїли, а ми їх і не бачили. Якби бачили, то, можливо, і поїли б, бо були дуже голодні. Тоді мати, розлютившись, так побила нас дубцем чи палкою, що тіло було все в синіх попругах, а потім, коли вона підняла сорочину і скинула штанці , то вона і сама пошкодувала про свою гарячковість. Їй стало жалко нас і вона сама розплакалась, як мала дитина, та приказувала: ”До чого ж мене довели лихі люди...”.
Осінні заробітки. Перебравшись до Гладківки, хоча, вірніше, частини Гладківки, з п’яти хат, відірваної за кілометр від основного села, яка називалась Сумська, мати, взявши з собою мене з братом, поїхала в село Олексіївку, до якогось радгоспу вибирати картоплю за якусь частину. Ми, звичайно, не робили нічого важкого, а тільки вибирали картоплю з ямок і складали в невеликі кучки, а потім мама збирала її у відра і носила до більших куч. Прийнявши їх, бригадир якусь частину картоплі давав нам.
Так ми за тиждень заробили кілька мішків картоплі, якої нам з натяжкою вистачило на зимівлю. Спали на соломі у полі, а грілись біля вогнища, спалюючи картоплиння та всякий бур’ян, який попадався під руки. В цей час батько працював в лісі на лісоповалі, де заробляв дрова для опалення хати, в якій ми жили разом з бабцею.
Золоті горішки. Мама після цих заробітків пішла, так би мовити, на підніжний корм в ліс, де збирала лісові горіхи. До випадіння снігу мама назбирала горіхів вищого ґатунку аж два мішки, які взимку 1934 року продала за 100 карбованців. За ці гроші вона десь купила рублену комору розміром 4х5 метрів під залізним дахом. Весною мама подала заяву до колгоспу, який називався “КІМ” і її прийняли в це колективне господарство, повернувши голу садибу, де ми раніше жили, але без будівель (бо їх уже знесли).
Мої батьки перевезли куплену комору на свою стару садибу і поставили від межі дядька Костя, там, де зараз стоїть кухня. В цій коморі прорізали для двох вікон квадратні отвори, в які поставили віконні короби з вікнами, обпланкували, помазали глиною з соломою, а потім поновили, побілили крейдою і таким чином восени 1934 року увійшли жити в свою маленьку хатку. Потім прибудували ще широкі сіни.
Дитячий інтернат. Літом мама працювала в колгоспі на прополці цукрових буряків, соняшнику, кукурудзи, та інших культур. В’язала снопи жита, пшениці і всякої пашниці. Косили тоді чоловіки і навіть жінки косами та кінними жатками, які були конфісковані у так званих куркулів. Мене з братом мама здала в колгоспний дитячий інтернат, де не було тоді ні вихователів, ні няньок, а були лише повариха, та так би мовити офіціантка, яка подавала нам їжу на сніданок, обід та вечерю і прибирала з столів. Яка вже була їда – звичайно не дуже сита, але ми були задоволені і таким після голодовки.
Були в цьому інтернаті діти різного віку – більші, менші і зовсім малі. Всі вони утримувалися разом і не були поділені на різні вікові групи, а тому більші зобижали менших – били, глузували, якщо хтось з дітей невірно вимовляв слово. Одного разу і я чомусь ударив свого меншого брата Івана, а він побіг до тієї тітки, яка прибирала зі столів і поскаржився, що його Петя бив. Та говорити тільки починав, а тому вимовляв не «бив», а «бев». Так мене і продражнили в інтернаті “Петя бев”.
Так і тепер з батьківських та дідівських вуст молоде легковажне покоління мене, вже старого чоловіка, обзивають дитячою дражнилкою. Обзивають шмаркачі, які не знають такого тяжкого життя, яке я прожив. Їм хочеться жити розкішно, а працювати мало. Але для того, щоб розкішно жити, треба працювати в поті чола, а не займатись гультяйством, алкоголізмом та наркотиками.
До речі, присвоєння прізвиськ у нас явище досить поширене. Приміром, у перші повоєнні роки серед дітвори був поширений такий жарт, коли на покинутому одязі зав’язували вузли, які називали “сухарями”. Один хлопчина, побачивши, як інші нав’язали на чиїйсь сорочці аж чотири “сухарі”, побіг повідомляти про це іншим. А так як вимовляв ще погано, то у нього вийшло “там титилітуталі”. З тих пір ті “туталі” так до нього і прилипли, як друге ім’я. Ще один курйозний випадок стався з іншим земляком уже зовсім нещодавно, коли нецензурна лайка п’яного бовдура: “Как в...бу сичас” дала йому прізвисько Кабуча.
Батькова робота, мамина робота. Мій батько влаштувався на роботу кондуктором вантажних поїздів. Така тоді була посада на рухомому залізничному товарняку. Кондуктор знаходився в тамбурі заднього вагону з сигнальними прапорцями – червоним і зеленим – та з ліхтариком зі скельцями такого ж кольору. Цими засобами він подавав машиністу потягу сигнали про відправлення чи зупинку потягу, звичайно, після команди чергового по станції. Заробітна платня такого спеціаліста була дуже малою і її не вистачало для нормального життя.
Мати в колгоспі теж заробляла паличку – трудодень за день виснажливої праці з ранку до вечора. На цей трудодень давали не більш як 500 або 300 грамів якогось зерна, а інколи бувало й таке, що нічого не заплатять, бо, на думку начальства, випав поганий врожай, а план здачі державі хліба потрібно виконати що б то не було. Таким чином колгоспник за свою роботу нічого не отримував. В народі тоді казали: “Попрацювали на бугая”.
Ця соціалістично-комуністична система була гіршою за рабовласницьку чи феодальну. Більшість людей були напівголодними, обірваними і босими. Одна взувачка була на декількох членів сім’ї, а тому взувалися почергово, коли кому десь треба сходити на подвір’я. Літом було легше – можна було ходити без взуття босоніж. Бувало, бігаєш і пальці на ногах позбиваєш і ноги наколеш стернею. Але до цього ноги так звикали, що підошва не відчувала якихось грудочок чи малих колючок.
Хліб міський і хліб сільський. Батько заробляв невелику зарплатню, але все таки, бувало, як їде з Харкова з роботи, то привозить з собою хліб, який ми їли з таким апетитом, що аж давилися – такий смачний був харківський хліб, як булка. Зовсім інший хліб пекли в сільських пекарнях. Це були здоровенні буханки кілограмів на два з половиною, або три, і в більшості випадків глевкий, такий, що з нього можна ліпити коника замість пластиліну. Черги за цим хлібом були такі, що, простоявши в ній тривалий час, людина могла прийти додому без хліба, а дітей в черзі могли задавити – така була давка за хлібом. В цьому я переконався на власному досвіді, бо батьки іноді посилали мене за хлібом, коли були на роботі, то з черги я вилазив ледве живий, часто не достоявши за хлібом. Хліба просто не вистачало для всіх людей, які стояли в черзі.
Істина пізнається у порівнянні. Зараз дехто говорить, що ми живемо погано, а кажуть вони таке не з великого розуму, бо вони не бачили гіршого життя. Тепер в нас мало грошей, або часто їх і зовсім немає, але в магазинах є все, хоч греблю гати. Звичайно, не всі живуть бідно. Менша частина людей живе у доброму достатку. Це в першу чергу бізнесмени, державні службовці, робітники високих кваліфікацій.
Штани з мелистину. В магазинах часів від колективізації до великої Вітчизняної війни з фашистською Німеччиною не було нічого ділового для користі людини (це в селах, а в містах було краще). Якщо щось з’являлося в магазині, то ці товари люди швидко розбирали. Тканина з’являлася дуже і дуже рідко, а якщо і з’являлася, то черги за нею були кілометрові. А через малу кількість тканин отоваритись нею могли далеко не всі. Все ж таки мій батько якось зумів купити кілька метрів чорного дебелого мелистину, з якого мати пошила мені штани.
Про те, що цей матеріал був дуже міцний, я мав нагоду переконатися на своєму гіркому досвіді. Досить часто я ходив на станцію Коломак. Але не на гулянки, а за якоюсь поживою. Приміром, за вугіллям, рештки якого траплялися між шлаком, що його викидали з паровозних топок. Я та інші хлопці і дівчата, а також жінки вигрібали сапачками з під паровозів шлак. А потім пересівали його на решетах і вибирали не перегоріле вугілля.
Це ми робили не для забави, а з великої нужди. Бо вдома нічим було топити. Принесеш, бувало, цього недогорілого вугілля, та десь на станції потягнеш якусь дровиняку, то і є чим розтопити в хаті. Отак ми і опалювались. Батько хоча і працював на залізниці і одержував пайок вугілля, але його не вистачало, а купити не було де, та й ні за що. Так одного літнього дня, заглядаючи на станції, я запримітив, що з великих вагонів розвантажують соняшникову макуху і відразу ж перевантажують її на напівкриті вузькоколійні вагони. Я це, як мовиться, намотав собі на вус, а сам собі думаю: ”Гарний буде корм для свиней”, (а ми вже змогли придбати поросятко).
От я й пішов собі по вузькоколійці в напрямку своєї домівки, щоб на повороті поза селом, (де швидкість потяга зменшується), почепитися на вагон і зкинути кілька макушин. Та не так сталося, як гадалося. По підході потяга я почепився на зчіпну площадку останнього вагону, оглядівся і зрозумів, що це не той вагон, куди грузили макуху, а цистерна з мазутом, в задній частині якої був тамбур, а в ньому – два пасажири – чоловік і жінка. Ледве примостившись однією ногою на маленьку площадку, а руками вхопившись за якусь залізяку, я раптом почув слова пасажира тамбура: ”Вставай, мальчик, а то упадёшь!”. Я, слухаючись його ради, намагаюсь зіскочити з потяга. Але в цей час холоша моєї правої ноги раптово зачіпляється за гак, я падаю на спину і мене цей потяг тягне по шпалах в напрямку переїзду в бік Ананівки. Чоловік, який був у тамбурі, нахилився, намагаючись відчепити від гака мою штанину. Але в цей час потяг доїхав до переїзду і мене спиною довбонуло об шпали, якими був вимощений той переїзд. Штанина не витримала цього удару і обірвалася. Я гарячково піднявся і чкурнув подалі від вузькоколійки, щоб якось оклигати після такої катавасії. Потяг люди зупинили аж за місточком, де біля рейок були закріплені дві дугоподібні рейки, на яких я міг би вбитись, якби не розірвалась моя штанина. Машиніст потягу, побачивши благополучний фінал, повів потяг далі на Ананівку, а я пошкутильгав додому.
Ідучи додому, я відчував дуже сильний біль в нижній частині хребта, а вдома ліг в ліжко хворим і до самого вечора блював синьою рідиною. Коли мама прийшла додому з роботи в колгоспі і я їй розповів про свою оказію, то вона дуже засмутилася. Цей випадок стався тоді, коли я ходив до четвертого класу. Це був 1939 рік. А перед цією подією, яка мало не завершилася трагічно, я з батьком їздив до Харкова, де сфотографувався по пояс. Так мати по цій нагоді мені тоді сказала, що “тільки фотографія б і полишилася від тебе, але Бог таки зберіг тебе”.
Школа. До школи я пішов рано, в 1935 році, коли мені було лише сім років, а до школи тоді брали з восьми років. Дітей не вистачало для повного комплекту першого класу, а тому вчителька Горпина Юхимівна вмовила моїх батьків, щоб вони віддали до першого класу із старшими хлопцями та дівчатами 1927 року народження, яким на той час виповнилося по вісім років. Звичайно, не лише я пішов до першого класу з семи років, були й інші. Після голодомору 1933 року багато дітей повмирало, а була вимога, щоб в класі було не менше тридцяти дітей. Ось чому набирали і молодших дітей.
Навчалися діти в різних селянських будівлях, в яких було не менше двох великих кімнат. Це були домівки людей, розкуркулених під час колективізації. Була і дерев'яна (земська?) школа з двох корпусів. В одному корпусі було два класи – більша і менша кімнати, а третя ще менша, де знаходилось навчальне приладдя з різних предметів. В більшому корпусі було п’ять класних кімнат і шоста, невелика, в якій знаходилася канцелярія.
Перший шкільний корпус був до колективізації сільською управою. Поруч з цим будинком знаходився інший, в якому продавався різний товар. До колективізації це була початкова школа, а хто хотів навчатися далі, то ходив до неповної середньої школи, семирічки, яка знаходилася в селищі Коломак. Після колективізації радянська влада запровадила обов'язкову неповну середню семирічну освіту. Тоді в Шелестовому відкрили семирічну школу, а в Коломаці – десятирічну, з якої виходили учні достатньо грамотні, щоб вступити до інституту або військове училище. В цей час відбувалася індустріалізація соціалістичної країни під лозунгом “ідемо до побудови комунізму”, а для цього потрібні були досвідчені спеціалісти в різних галузях народного господарства. От і виникла проблема з наявністю класних кімнат в школі, а тому школа була розкидана по всьому селу по хатах розкуркулених селян.
Я спочатку навчався в будинку Карамушки, який колись був експедитором Ананівського цукрового заводу. Потім навчався в так званій Кирківській школі, яка знаходилася напроти покійного діда Гринька Петра Матвійовича. Тепер на подвір’ї свого діда живе Плахтій Олексій Іванович, а на місці школи – баба Пріська Глушко. Пам’ятаю, по кілька місяців навчався і в бувшому клубі, і в бувшій МТС-івській конторі, яка знаходилася напроти клуба, а потім, перед війною навчався в будівлі біля кладовища, яка була призначена лише для школи. Перед війною я закінчив майже шість класів. Війна не дала можливості здати екзамени.
Війна. Коли почалася війна – 22 червня 1941 року, то Сталін звернувся до всього народу СРСР з проханням захистити свою вітчизну, і відразу ж розпочалася масова мобілізація чоловіків на війну. Мобілізація проводилась поетапно. Спочатку призвали молодших, які тільки-но відслужили кадрову армію, а потім поступово все старших і старших. Чоловіків з 1910 року народження (31-літніх) і старших до настання німецької окупації не встигли призвати до армії, а мій батько взагалі був не військово зобов'язаний – був білобілетчиком через нервове захворювання типу лихоманки чи пропасниці.
Коли почалася війна, і як, співається в пісні «Київ бомбили» о четвертій годині ранку, а також і далі міста і стратегічні пункти, в тому числі Харків та згодом станцію Коломак. Бо із станції відправляли новобранців на війну, та ще знаходилася нафтобаза, яку німці намагалися знищити. І десь, мабуть, через тиждень після початку війни бомбили нафтобазу запальними бомбами, від яких вона й загорілася. А горіла вона так, що не можна було підійти і навіть під’їхати на пожежних машинах, щоб погасити водою. Проте, від води полум’я підіймалося ще вище. Пожежних машин в селах тоді не було, а з Коломака хоча й виїхало пару штук, та з сусідніх районів по дві, проте ці полуторки нічого не могли вдіяти. Так і горіла нафтобаза і все навколо неї цілий тиждень.
З самого початку війни і до тих пір, поки німецькі окупанти не вступили в наше село, (а це було десь в серпні місяці 1941 року) все населення і організації були в паніці. Колгоспну худобу почали евакуювати не транспортними засобами, а гнали стадами корів, овець, а коней запрягали в підводи, які супроводжували ці табуни далі в тил. Зазвичай німецькі війська просувались швидше, ніж ішли тварини, і тому худоба поступово розбігалася по полях і урочищах. Дорогою деякі тварини захворювали на ящур і теж відбивались від черед.
Деяких тварин підбирали наші війська і забивали на м’ясо, яке відправляли на польові кухні солдатам. Військових тоді було в нашім селі багато. Деякі відступали і більше доби на одному місці не були, а інші займались разом з керівниками району та підприємств евакуацією обладнання та продуктів харчування із заготзерна, млина та колгоспів.
Банкет під час чуми. Дехто з населення також тайком міг щось добути із того, що залишилося під час евакуації без догляду. На велику здобич населення і не розганялось, бо боялися, що за це могли дуже строго покарати. А все ж таки, усвідомлюючи, що німці все заберуть, як тільки увійдуть, вважали за краще взяти собі те, що залишилося без догляду. Розмірковуючи таким чином, і я спіймав вівцю, яка відбилася від евакуйованої череди і зарізав із хлопцями старшого за мене віку. Потім попросив матір, щоб вона приготувала нам смаженого м’яса з баранини.
Батько, брат і я їли баранину, а мати не захотіла їсти – гидувала, бо відчувався баранячий запах. Зате я добре підгодував красноармійців, які окопалися в окопах за кладовищем та лікарняною амбулаторією, яка на той час там розміщувалася. Їжу бійцям часто привозили із затримкою і вони були голодні, зарослі густою щетиною і худі, такі, що жалко було на них дивитися. От я їх і підгодовував.
Пам'ятаю, як одна молода жінка (за її словами дружина якогось офіцера прикордонника) евакуювалась в тил з нашими військами і квартирувала у нас з тиждень. Тим часом вона злигалася із старшим лейтенантом, який керував вивезенням крупчатки з млина, то він і нам привіз один мішок муки вищого ґатунку. Ось тоді вся наша сім’я наїлися різних вареників з сливами і сиром, пирогів з капустою, картоплею, м’ясом, яблуками, бо це була якраз передосіння пора. А моя мати вміла добре пекти пироги, хліб, і варити різні смачні страви.
Не зважаючи на всю трагічність ситуації з погляду сьогоднішнього дня, для мене особисто то була дуже прекрасна пора, бо я був задоволений так би мовити і матеріально і морально. Таке задоволення було короткочасним, бо наші війська відступали і вже було чути гарматні постріли, стали частіше залітати німецькі літаки, які скидали на станцію бомби на потяги з солдатами та різним майном, яке вивозили в глибокий тил країни. В ці дні німецькі літаки кинули дві запалювальні бомби на нафтобазу, від яких пальне відразу загорілось і почали спалахувати і вибухати всі величезні цистерни. Фронт невідворотно наближався до Коломака, та так швидко, що мабуть через тиждень після пожежі на нафтобазі вступили і німецькі війська.
Як розпочалась окупація. На початку наступу німецьких військ була стрілянина. Наші війська відступали, не маючи ніякої механізованої техніки – тільки невелика кількість коней з підводами. Правда, була одна чи дві машини полуторки з “катюшами”, які стояли в садку, де колись мешкав Свирь Антон. Вони стояли вкриті брезентом. Ми не знали, що воно й таке.
А дізнались на другий день, коли вночі зненацька щось як заревіло нечуваним ревом. Ми не зрозуміли відразу, що воно й творилося, а відразу з переляку кинулися тікати з хати в схованку (а нас в хаті було чоловік десять), то на виході з сіней попадали всі в кучу, і бачимо, що через наші голови щось летить цілою широкою рядниною, червоною, як розпечене залізо. А ревло так, що аж душу розриває. А за першим – другий та третій залп. Відразу після залпів за Пащенівкою почалися страшні вибухи, і видно було, що там все палає. Катюші, зробивши свою справу, відразу зникли, щоб уникнути вогню німецької артилерії у відповідь. Після цього два дні був затишок. Наші війська вже відступили, а німецькі – ще не вступили.
Два дні були без будь-якої влади, і люди займалися своїми господарськими справами. Я бігав до червоноармійців, які окопалися за лікарнею за кладовищем на полі – було їх там три чоловіка. В школі, яка знаходилася біля кладовища, перебували кілька ранених бійців, яких привезли з Пащенівки. Потім їх вивезли десь в лазарет, але їхня зброя залишилася в шкільному фізкабінеті. Це були гвинтівки, набої до них, гранати, та протигази. Я в черговий раз під час затишку прийшов до одного з бійців, що окопався на кладовищі і приніс йому поїсти овечого холодцю, молока і хліба, бо ніхто їх не годував. Основні війська відступили, а вони наказу про відступ не одержали. Коли я гуляв біля школи, то помітив, що з боку бурячної перевалки сунеться велика кількість війська. Коли вони підійшли ближче, то стало видно, що це німецька піхота.
Пізніше я дізнався, що це власне були не німці, а угорці. Вони були не в зелених шинелях, як у німців, а в коричневих. Вони підійшли до школи і лікарні, а потім і до окопів, з яких почали вилазити наші солдати з піднятими догори руками. Вони їх взяли в полон, а інші угорські солдати зайшли до школи та до лікарні, а потім і до окопів, з яких стали вилазити інші солдати з піднятими догори руками. Вони також були взяті в полон.
Кілька угорських солдат знайшли старенького завгоспа школи і примусили його відкрити обидва шкільні приміщення. В класних кімнатах ворожі солдати позривали портрети Леніна і Сталіна, побили рами, а портрети вождів порвали, виколовши їм спочатку очі, а тоді порвали і потоптали ногами. У фізкабінеті була знайдена зброя ранених червоноармійців. Запали гранат вони позакидали в кущі кладовища, гранати викинули на дорогу, приклади гвинтівок побили, а в стволи та затвори понасипали піску. Побачивши все це, я побіг додому, щоб розказати батькам про побачене.
Коли я прибіг додому, батько складав сіно в скирду, і тільки-но я розповів йому про побачене, як тут же на дорозі з'явилися вже не угорці, а німці. Вони їхали на мотоциклах в зелених шинелях і пілотках, а на грудях у них висіли на цепках металічні блискучі орли. На мотоциклетних колясках були встановлені кулемети, а на задньому сидінні сидів солдат з автоматом. Мотоциклісти також були озброєні автоматами. Хвилин через п’ять після мотоциклістів почали сунутись вулицею сила силенна німців, озброєних, як кажуть, до зубів. За ними їхали невеличкі машини типу “Волинянки”, які тягнули гармати середніх розмірів. Мене вразило їхнє озброєння.
Гіркий полин полону. Коли німецькі війська вступали в село, то чоловіки, які залишилися вдома, повиходили на свої подвір’я, щоб подивитися, які ж ті німці. А мій батько для кращого огляду залишився на скирті складати сіно. Німці, запримітивши таку кількість мужиків, відразу заходились їх забирати, прилучаючи до полонених солдат. В тім числі забрали і мого батька. Погнали їх через Коломак до Ново-Іванівки, поки назбиралась велика кількість полонених, а потім всіх пішою колоною погнали до Кременчука. В дорозі їм нічого не давали їсти, і полонені харчувалися тим, що знаходили при дорозі – кукурудзу, буряк, картоплю, все підбирали і на ходу їли. Ось так поводились німецькі війська з нашими полоненими солдатами і цивільним населенням.
А до вступу десь за тиждень німці розкидали з літаків листівки з закликами здаватися, щоб не проливати кров. В тих листівках писали, що в німецькому полоні нашим солдатам буде рай. А в дійсності полонених годували гірше, ніж свиней. В Кременчуці їх загнали в табір для полонених. Це була яма глиняного кар’єру, обгороджена колючим дротом та вишками з німецькою охороною та собаками по кутках. Годували полонених баландою з горілої гречки, та ще й кислою. Ось в такий “рай” попали наші солдати. Як розповідав потім мій батько, він місяць пробув там і дуже ослаб. Ослаб так, що й ноги ледве волочив. Якби пробув ще кілька днів, то пропав би з голоду. Себе він підтримував кукурудзяним зерном, що підібрав по дорозі, а тієї баланди їсти не міг.
Щасливе визволення з полону. Батькове життя спас щасливий випадок. Одного разу з якогось радгоспу приїхав агроном набирати людей на роботу. Набрав він чоловік 250, і вивів з території табору. За кільканадцять кілометрів він зупинив колону і сказав, що “Ті люди, чия домівка знаходиться на окупованій території, можуть повернутися додому, а в кого домівка знаходиться за лінією фронту, тим краще залишитися в радгоспі. Будете працювати, харчуватися і жити в казармах”. Тих, хто вирішив йти додому, агроном попередив, щоб пересувалися по глухих місцях, де немає німців, щоб не зловили, як партизанів. Батько й сам не знає, скільки він ішов додому. Їсти просив у людей, десь і ночував. Прийшов додому дуже худий і виснажений. Дуже боявся, щоб знову не попастися до фашистів.
Як я мало не став підпільником. В той час, як мого батька забрали в полон, я вночі пішов через город до школи і підібрав ті три побиті мадярами гвинтівки, гранати, набої, протигази і все те закопав дома в садку. Наступного дня німці розклеїли по стовпах листівки, в яких попереджали про необхідність здачі зброї. За порушення цього розпорядження належала одна кара – розстріл.
Днів через три після цього німці розстріляли на спортивному майданчику школи парубчака за пістолет, якого в нього знайшли після вчиненої ним стрілянини. Ми з матір’ю якраз збирали соняшникове бадилля з городу, коли почули постріл, а потім і другий. Піднявши голову, я побачив, як щось підкинулося догори після другого пострілу. Коли німці пішли, я пішов подивитися, в кого вони стріляли. Коли підійшов, то побачив закривавленого хлопця із зав’язаними назад руками. Він був без свідомості, але ще хрипло дихав. Я з переляку побіг додому на свій город. Хвилин через десять підійшли два німці з гвинтівкою і добили хлопця.
А через пару годин по тому на майданчик підійшли два поліцая з нашого села в цивільному одязі (німці відразу після вступу знайшли людей, які згодились служити в поліції), взяли тіло того хлопця і підвісили до турніка, а на груди повісили трафаретку з надписом: “Розстріляний за збереження зброї”. Коли я розповів матері про те, що сталося, вона стала мене розпитувати, чи нема і в мене якої зброї. Матері я признався про свою схованку в садку. Вона мені строго-настрого наказала, щоб я її відкопав і викинув десь в окоп. Я так і зробив наступної ночі. Ось так я не став підпільником.
Як німці хазяйнували в Шелестовому. Після перших німців передової лінії наїхали інші і почали шастати по дворах та просити яйка та млеко, а інші, побачивши моїх кролів, яких я випустив з землянки, стали їх бити з автоматів. Хтось з сусідів направив до нас німця, повідомивши йому, що в нас є двоє свиней. Він прийшов і забрав одного.
В цей час в нас жила тітка Сіма – дружина дядька Михайла. Дядька забрали на війну, а вона приїхала до нас пережити скрутний час окупації. Так вона впросила німця не забирати порося. Говорить “Ось в них двоє кіндерів, їм же треба щось їсти”. І німець зжалився, не забрав поросяти.
Коли прийшла осінь, німці почали забирати нашу молодь на роботу в Німеччину і забрали з іншими і нашу тьотю Сіму. Так вона з Німеччини й не повернулася. Хтось з наших односельчан говорив, що вона вийшла заміж за військового і виїхала з ним до Москви. Коли німецькі війська просунулись далі, то тут, тобто на станції напроти млина була влаштована комендатура, яка керувала поліцаями. Поліцаї за вказівками коменданта забирали підозрюваних у чиненні опору німецьким властям, явному, або тайному.
Недовго після того, як встановилась німецька влада, виявилось, що хтось видав німцям списки партизанів та підпільників. Негайно по тому цих людей арештували і повішали на тополях, які росли вздовж вулиці, напроти млина (філії радіозаводу) і далі в бік товарного двору. Пізніше німці з поліцаями їздили в Краснокутські ліси на боротьбу з партизанами.
Одного разу трапився такий випадок. Під час чергової каральної операції на вдалося зловити чи вбити жодного партизана, зате перекладач німецького коменданта ненароком застрелив самого коменданта. А сталось це так. Хтось німцям підказав, що десь в Краснокутську, чи в якомусь з близьких сіл в одній хаті знаходяться партизани. Так цей перекладач (звали його Ілюха) прикладом гвинтівки почав грюкати в двері. Гвинтівка була зарядженою і затвор зведеним. Від удару спрацював гачок, стався постріл і куля потрапила в груди коменданту, який в цей час стояв позаду.
Влітку 1942 року прислали вже нового коменданта. Він керував людьми так, як за радянської влади голова колгоспу. Земля була в руках німецької влади, а бувший колгосп став називатися загальним двором, хоча там нічого не було – ні тварин, ні сільгоспінвентаря. Все було розібране людьми по домівках під час безвладдя. В людей були коні і корови, а биків не було ніде. Звичайно, не в усіх людей були і коні з коровами.
Коні мої коні. В нас був кінь – я його спіймав в полі. Хоча це був не перший кінь. Першого я спіймав раніше – здоровенний був коник, ваговоз. Я його вилікував, і ним возив всілякі вантажі. Орав, спрягаючись або з Плахтієм, або з кимсь із сусідів, волочив, трелював дерево в лісі. Поліцаї побачили, що в мене коник добрячий – прийшли і забрали, мотивуючи це тим, що такий кінь потрібен німцям для фронту.
Але, як потім з’ясувалося, начальник поліції Борисенко Юхим забрав його собі. Пізніше я знову дістав собі уже поганого старого коня. Він був без зубів, і погано їв сіно і буряк. Я його підгодував соняшниковою макухою, розмоченою у воді. Цей коник був хоч і старий, та брачкий. В лісі з ним працював, заробляючи дрова і будівельне дерево, яке нам було потрібне для будівництва нової великої хати. Так цей коник прожив у мене до кінця окупації, а потім, коли наші війська погнали німців на захід, то створили знову колгоспи, а так, як в них нічого не було, то селян знову примусили здати в колгосп коней і корів. От і ми здали свого коника в колгосп.
Поселили цих коней в клуні одного з селян за прізвищем Шаповал. Жалко було коника. Годувати в колгоспі було нічим. З цієї клуні здирали солому і нею годували коней. Я бувало візьму з дому трохи розпареної макухи та і понесу своєму конику, бо він же без зубів, нічого не може їсти. Він зробився таким худим – одні кісточки. То я біля нього постою, погладжу його, поплачу, та і йду додому. Так він через місяць Богові душу і віддав. Ось так жилося тваринам в колгоспі. Не даремно ходило прислів'я “Як гуртове, то як чортове”. А востаннє я тримав коней, коли вийшов на пенсію. Кобилу купив в Іскрівці, а через пару років вона привела лошатко.
Як я скуштував німецьких ковбас та нагаїв. Та повернуся до попередніх подій. Десь на початку березня 1943 року радянські війська прогнали окупантів з Коломацького району і нашого села Шелестове. Німці відступили десь до станції Скороходово, і наші війська перебували в нас тижнів зо три.
Перед своїм відступом німці силенно готувались як в технічному плані, так і в продовольчому. Це були пам’ятні мені січень і лютий 1943 року. Німці готували для свого війська продукти харчування з нашого зерна і наших тварин, які вони брали в колгоспах і радгоспах, що не встигли евакуюватися, а зерно – в заготзерні. Зерно німці перемелювали на своїх похідних мельницях, розміщених на машинах, і випікали хліб на похідних пекарнях теж на машинах, а на подвір’ї бувшого млина вони організували забій свиней і переробку їх на копчені ковбаси. В бувшому зерновому складі встановили машину, яка начиняла ковбаси м'ясним фаршем.
На цю роботу німці наймали місцевих жителів. В числі інших там прийшлося працювати і мені. З подвір'ям млина я був знайомий і раніше, бо там в олійниці працював мій батько. Мене з братом побачив один німець, який начиняв ковбаси, киває мені пальцем і каже: «Пан ком гер” – я зрозумів “іди сюди”, і підійшов до нього. Він повів в ковбасний цех і наказав “Работать будешь”, та показав, що треба робити.
В металевій емальованій бадейці у воді лежать тонкі кишки. Ці кишки треба надіти на патрубок машини, яка нагнітає в кишки фарш, і допомагати руками просуванню фаршу. Німець питає –«Понял?» Відповідаю – “Поняв”. “Работай!”. Хлопнув по плечу рукою і пішов. А мій брат тим часом став подавати куски м’яса німцеві, який працював на великій м’ясорубці. Так ми пропрацювали години зо три. На столі вже утворилася велика купа ковбас, які ми потім переносили до коптильні і там розвішували на жердини. Після закінчення роботи німці дали нам по пів палки ковбаси та пів мішка свинячих кісток. Сказали “на холодець”. Ми принесли все це добро додому і були дуже задоволені цим заробітком.
Ми пішли і наступного дня на цю ж роботу – теж заробили так само. А на третій день пішли – і заробили по п’ять палок по задниці, і по носку під зад твердим німецьким чоботом. А відбулось це так. Зібралось нас хлопчаків з десяток. Кожному німці знайшли роботу. Кому прибирати в ковбасному цеху, кому в свинячій кошарі, кому на території млина, кому інші роботи. По закінченню роботи німці кожному дали по котелку картопляного супу з курятиною і по шматку хліба і ми пішли до кочегарки їсти цей суп.
Не встигли ми доїсти суп, як входить німець з гвинтівкою і дід – сторож млина. Сторож став скаржитися німцеві, що ці хлопці вкрали в нього пляшку з олією. Дійсно, хтось з прогонян поцупив в кочегарці олію. Думали, що то бензин, а він був тоді на вагу золота, так як він був потрібен для заправки запальничок. Тоді цей німець забирає всіх нас і веде до складу отрубів. Вишикував всіх нас по ранжиру, прикотив з кінця складу рельсову вагонетку і зупинив напроти нас. Потім з паркану виламав штахетину, бере з шеренги найвищого хлопця, підводить до вагонетки, кладе на неї животом вниз, закочує кожушину і по жопі як уперіщить штахетиною, і говорить “Айнс”, і показує один палець, при другому ударі промовив “Цвай” і показує два пальці. Цей хлопець не витримав такої екзекуції і встав з вагонетки. Тоді німець положив його знову і почав бити і рахувати заново з першого до п’яти, а потім носаком під жопу дав і біжи.
Я стою в шерензі і думаю – буду терпіти, не буду підійматись, хай краще б’є п’ять разів, ніж сім. Підійшла і моя черга. Одержав таку ж дозу покарання, пробіг метрів 300 до цукрового складу, зупинився, взявся за попу, щоб пересвідчитися, чи не репнула попа впоперек. Буцімто ні. І я далі – дай Бог ноги. Прибігаю додому з плачами і розповідаю матері про те, що відбулося, а тут і брат прибігає з плачами. Ось такі заробітки вийшли в цей день.
Небезпечні цукерки. Наступного дня до млина ніхто вже не пішов, а пішли в заготзернівський двір, де німці мололи зерно на борошно і з цього борошна пекли хліб. Перебуваючи там, один із спритних хлопців запримітив десь невеликий ящичок з цукерками – льодяниками і, звісно, поцупив його. Вкрадені ласощі були чесно розділені серед присутніх хлопців. І нам з братом попало десь по жмені конфет. Ми ходимо по території заготзерна, смокчемо ті льодяники, не звертаючи на німців істотної уваги. А даремно.
Вони звернули на нас увагу, підізвали і через перекладачку питають:”Де ви взяли цукерки?” Ми сказали, що пригостили якісь хлопці. Тоді перекладачка та німець повели нас до німецького коменданта, який знаходився на той час на другому поверсі станції Коломак, і почали робити допит. Теліпатися б нам на німецькій мотузці, якби не щасливий випадок. На наше щастя, радянський бронепоїзд, який стояв на 76-му роз’їзді (сучасна Панасівка) вистрілив двічі по станції Коломак. Снаряди вибухнули поруч із вокзалом і комендант разом із перекладачкою вискочили до бомбосховища в підвал, а ми з братом теж вибігли, хто куди. Брат відразу прибіг додому, а пізніше і я прибіг.
Перше визволення. На другий чи третій день після цього наші війська вигнали німців з нашої території десь до станції Скороходово. Вступили наші війська без техніки – замість техніки – коні, запряжені в сани, та солдати з автоматами ППШ та гвинтівками. В деяких були гранати РГД і лимонки, протитанкові гранати та міни. В нашому дворі зупинилась солдатська похідна кухня, де готували борщі, супи, а також другі страви з різних круп і картоплі. До цього гарніру давали шматочок м’яса чи консерви або оселедця. Кип’ятили ще чай.
В нас ночували два сержанти і один солдат. Пам’ятаю, одного сержанта було прізвище Смирнов. З ним я подружився. Він мені показував гранати РГД та лимонку, розповідав про їх будову і характеристики враження, як ними користуватися. Якось попросив у нього подарувати мені яку-небудь гранату. Він спитав:”Для чого?”, а я йому: ”Кину десь на гурт німців”. Не дав. Каже, ще малий з німцями воювати.
Гарматне м'ясо. Зате про старших земляків так не думали. Відразу після визволення наші війська відмобілізували всіх мужиків, які залишалися під німецькою окупацією, і, не переодягаючи в військове обмундирування, не навчивши військовій справі, відправили відбивати німецький контрнаступ, який відбувся через пару тижнів після першого визволення, з боку Іскровки.
А озброювали їх так: на три чоловіка давали одну гвинтівку і п'ять патронів. Беззбройним належало підбирати гвинтівку з рук товариша, який загине. Про це мені потім розповів мій батько, якого також відмобілізували тоді. Зрозуміло, що такі ополченці були наперед приречені на смерть. Ця нелюдська акція мала не стільки військове, як каральне значення. Фронтовики таким чином мстили цивільному населенню за невільне співробітництво з окупантами. А, враховуючи те, що визволителями були в основному росіяни, то й акція мала національний характер. Тільки завдячуючи наявності лісу на околицях Іскровки вдалося декому з них уникнути вірної смерті. Серед цих щасливчиків виявився і мій батько. Він лісом пробрався до Гладківки, де жила його сестра Ольга.
Німці знову наступають. Напередодні німецького контрнаступу я був на станції і був свідком того, як з боку Прогоні приїхали німецькі мотоциклісти з кулеметами та автоматами. Можливо, це була німецька розвідка. В цей час на подвір’ї перед млином наші солдати влаштувались на відпочинок. Вони розібрали свою зброю і чистили її. Німецькі мотоциклісти мовчки, не зробивши жодного пострілу, розвернулися перед нашими солдатами і поїхали у зворотному напрямку. Наші солдати були шоковані і також не порушили гнітючу тишу. Я дуже злякався цього інциденту і бігом побіг додому, щоб розповісти батькам про те, що побачив.
Коли це за кілька хвилин ті ж мотоциклісти з’явилися вже на нашій вулиці з боку Прогоні. Побачили їх і радянські солдати, які були у нас. Старшина роти відразу наказав, щоб всі бійці лягали спати, не роздягаючись, і були в повній бойовій готовності. Наступного дня, коли я зайшов до батькового двоюрідного брата – дядька Костя, то старшина, який там жив, спостерігаючи в бінокль, побачив, що в село в’їжджають німецькі танки. Я миттю побіг додому і розповів “своїм” солдатам та сержантам про появу танків. Тут же прибіг старшина й наказав запрягати коней в сани і в кухню і швидко відступати в сторону Прогоні до лісу, а сержанту Смирнову наказав негайно замінувати дорогу, а сам побіг далі по інших домівках давати такі ж розпорядження. Сержант Смирнов взяв одну міну і вручив її мені, щоб я заложив її на дорозі напроти свого двору після того, як наші солдати на санях проминуть наш двір, а сам взяв ще дві міни і побіг далі по дорозі їх закладати. Виконавши наказ сержанта Смирнова, я заховався в сусідський погріб, який слугував нам за схованку. Через деякий час пролунав силенний вибух. Я з цікавості хотів виглянути з погребу, але дід Гнат мене відразу зупинив, примовляючи “Не лізь поперед батька в пекло”. Заждавши, поки закінчаться постріли, я виліз з погреба і побачив, що якраз навпроти нашого двору стоїть німецький танк з перебитою гусінню та відірваним переднім колесом. Те колесо я через тиждень знайшов у своєму садку метрів за п’ятдесят від дороги. Німці вовтузились біля підірваного танка, витягуючи раненого танкіста, якого потім завантажили до санітарної машини, яка відвезла його до санітарної частини. Потім до танка під'їхала ремонтна машина.
Через день чи два танк був відремонтований і поїхав далі. Коли, покинувши схованку, я прийшов додому, то до нашого двору зайшли три озброєні німці і примусили мене йти до хати, запитавши перед цим “Русіш є?” Відповідаю “Немає”, а сам думаю, що це німцям хтось доповів про мою участь у знищенні ворожого танка. Тоді і мені буде “капут”. Заглядають під ліжка, на піч – слава Богу, нікого нема. Вийшли в сіни і примушують мене лізти на горище, а за мною лізе німець з наганом в одній руці і гранатою в іншій. Оглянув горище – немає нікого – і поліз назад, а я за ним. Ох і здрейфив тоді я. Мабуть, і голуба пустив, бо німець кричав на мене щось. Розібрав лише “шайзе, шайзе”.
Міни, які залишилися на дорозі і не вибухнули, німці примусили збирати місцевих жителів. Це були молодий хлопець Микола Кирко, та вітчим Степаненко Марії Олександрівни, яка після війни працювала директором школи Дорофеєв. Вони позбирали міни і склали на вигоні якраз напроти нашого двору, де німці потім їх підірвали. Від того вибуху у нашому будинку повибивало вікна і зсунуло дах. Самих же розміновувальників фашисти покололи багнетами в крамниці, яка була на розі перехрестя.
Подвиг старшого лейтенанта Озерова. До речі, недалеко від цього перехрестя проти двору, де зараз живуть Скрипники, старший лейтенант Озеров підірвав гранатою другого німецького танка. Після цього подвигу Озеров заховався в погріб. Німці побачили це і закидали його гранатами. Про прізвище героя я дізнався, коли сусіди вийняли його останки з погребу і знайшли його документи. Між іншим, на меморіалі загиблим воїнам, який знаходиться в парку села Шелестове, прізвище Озерова відсутнє. Та й факт його подвигу нікому не відомий.
Взагалі про меморіал складається складне враження. З підписів на стелах не зрозуміло, де знаходяться списки воїнів, які загинули під час визволення села, а де списки земляків, які загинули в роки війни. Одне можна сказати певно, що основним гарматним м'ясом села були люди на прізвище Пащенко, кількість яких найбільша. Таким чином німецькі війська повторно окупували нашу територію і перебували тут аж до серпня 1943 року.
Друге визволення. Вимушена евакуація. Напередодні визволення, на початку серпня німці заходилися евакуювати цивільне населення в свій тил. Нікому не хотілося покидати свої домівки, а німці наказали – хто залишиться вдома – будуть розстріляні. Волею-неволею і нам прийшлося виїжджати, але ми поїхали не за німцями, а заїхали до лісу, що знаходиться між Прогонею та Василенковим хутором. Коли ми заїхали в глибину лісу, то там виявилось багато прогонян і шелестян. Там ми знайшли діда Прокопа – мого діда і бабу по матері. Мати в цей час залишилась дома. Вдень вона переховувалась в просяному полі, а вночі спала в хаті, напікала нам хліба і приносила нам в ліс. В лісі ми пасли корову, і мали молоко.
З нами були також три солдати, які відстали від своїх частин і втекли від окупантів до лісу. Ми їх підгодовували. Крім молока, харчувалися сирими буряками, які росли в полі біля лісу. Згодом солдати нас покинули, щоб не наражати нас на небезпеку. Ми дали їм в дорогу харчів і вони зникли в невідомому напрямку. Так ми прожили в лісі цілий місяць, а потім з’явився у німецькій формі чоловік, який добре розмовляв російською мовою. Ми вирішили, що це німецький розвідник.
Наступного дня він привів іншого німця з автоматом, який через перекладача наказав нам зібрати своє майно, запрягати коней і евакуюватися в німецький тил. Він сказав також, що тут будуть великі бої і залишатись небезпечно. І справді, після повернення додому з так званої евакуації я там бачив сліди запеклих боїв. Той німець нас вишикував у колону і вивів на водопровід, а потім водопроводом погнав на Гуртовівку і далі на Різуненкове, де ми переночували. Наступного дня зібрали велику колону таких же, як ми, і погнали нас в сторону Чутової через Явтухівку.
На цьому шляху ми зупинились, завернувши на луки до колодязя, щоб напоїти коней та корів. Німці, які конвоювали нас, чи то не помітили це, чи просто не звернули на нас уваги, і ми залишилися там до самого вечора. Пізно увечері ми покидали корів і коней дідам, а самі перебралися через річку Коломак, благо, що вона там була неглибокою – по пояс. Перебравшись на правий берег річки, ми стали пробиратися до лісу в сторону Іскровки. Як тільки ми вийшли на підвищення правого берега, низом під’їхала, блиснувши фарами, німецька машина і вийшов з неї німець. Ми вже хотіли тікати, та серед нас був один старик, який порадив не тікати, а залягти. Ми так і вчинили. Німець підійшов до діда, і дід сказав йому, що ми евакуюємось, але німець зрозумів, що ми мирні жителі і йдемо “на хаузен”, тобто додому, а тому ніякої шкоди нам не заподіяв. Він поїхав своєю дорогою, а ми пішли до лісу.
Зайшли до лісу дуже пізно, і заночували на копицях хмизу. Прокинувшись вранці, стали просуватися в ліс далі і почали зустрічати іскрян та шелестян, які також ховалися від німців. Нам односельці повідомили, що і наш батько десь тут в лісі ходить з діжечкою олії та мішком печеного хліба. З'ясувалося, що батько, працюючи в олійниці, нікуди німцями не евакуювався, а працював в олійниці до останніх днів окупації, а коли побачив, що німці скоро будуть відступати, набрав в млині доброго борошна і напік разом зі своїми робітниками хліба в хаті, що знаходилася напроти млина, де вони проживали, набрав семилітровий бідон олії і разом з іншими робітниками гайнув до іскрянського лісу.
Тут в лісі ми і зустрілись зі своїм батьком. Він нас нагодував свіжим білим хлібом та свіжою запашною олією. Перебували ми в лісі пару діб. Весь цей час чутно було стрілянину, поверх нас свистіли кулі, але так, як ми були в яру, то ніхто не постраждав. Коли стрілянина вщухла, прийшли в ліс і наші військові і сказали, що можна розходитись по домівках – німці вже вигнані. Ми з радістю зустріли цю довгождану звістку. Коли ми вийшли з лісу в Нагальну, а потім пройшли через Василенкове до Прогоні, то побачили на місці хат одні згарища, серед яких стояли лише комини.
Приходимо додому, а там та ж сама картина – згарище з коминами замість землянки, а біля згарища порається мама. Вона нікуди не евакуювалась, а залишилася живою, ховаючись по бур’янах в полі. Ми побідкались, побідкались, та й заходились добудовувати хату, яка вже була поставлена на стовпи, але без нагонки і стін. Дерево для будівництва частково було заготовлено в часи німецької окупації, а що не вистачало – пізніше ми заготовили в лісі – благо, що коня з возом прогонянський дідусь зберіг і повернув нам, коли ми повернулися з евакуації. Він також далеко не евакуювався, а переховувався десь в лісі, лише далі від Іскровки, а корову він покинув.
Мама в першу чергу пішла відшукувати корову – і знайшла аж в якомусь з сіл Карлівського району. Через пару тижнів вона привела її додому. А під час нашої вимушеної евакуації вона примудрилася ще й доглядати свиней. Вона вкинула двох поросят до льоху і туди насипала їм зерна та поставила води, а ляду засипала землею. Так поросятка благополучно пережили окупацію. Окрім льоху не залишилось у нас ніяких господарських будівель і корову тримати не було де, бо все погоріло – і поганенька хата, яку ми колись купили за горіхи, і сарай-землянка під солом’яною стріхою. Залишилась лише яма від сарая-землянки і постала задача обладнати на зиму житло – в хаті, що стояла на стовпах хоча б кухоньку. От ми з батьком і заходились уже в кінці літа займатись будівництвом. Будівельний матеріал збирали скрізь, де тільки могли. І вдень, а при необхідності – і вночі.
Повоєнні радості та печалі. Радянські війська відразу після визволення села від німецької окупації у першу чергу розправилися з німецькими прислужниками. Так був розстріляний Іван Білоус, сина якого, Василя Івановича прозивали Шомом. Той Білоус був старостою, виконував накази німецької влади, але людям нічого поганого не робив. Потім розпочалась мобілізація чоловічого населення села. Серед інших був відмобілізований і мій батько. Воював він кулеметником місяців чотири і десь під Вінницею в бою дістав тяжке поранення. Осколком снаряда йому вибило скроню та ліве око, а розривна куля скалічила ступню лівої ноги. Слава Богу, що хоч залишився живим. Санітари підібрали мого батька, надали першу допомогу і відправили до госпіталю в Ташкент. Через півроку він повернувся додому кривим та напівсліпим калікою.
Друзі-товариші. Перед визволенням з-під німецької окупації я потоваришував з братами Григорієм і Олексієм, та Гриньовими, та Павлом Яременком. Ми почали роздумувати, як би допомогти своїм у боротьбі проти окупантів. Якось підібрали в лісі карабін та зробили з нього обріза. Одного разу, прогулюючись такою ватагою з обрізом за поясом у Грицька Гринькова, ми потрапили в неприємну історію. Затвор обріза був зведений, і при необережному русі гачок спрацював і куля потрапила Гриньову в живіт.
Моє кохання. Після того, як мій батько повернувся додому, він став навідуватись до Коломацького Районного відділу соціального забезпечення для засвідчення своєї інвалідності. А в цій установі працювала молода дівчина Ліза. В справах їй приходилось їздити до Харкова і якось, приїхавши з міста пізньої зимової пори, вона попросилася до нас, щоб переночувати, і не йти вночі до Коломака. Так відбулося наше знайомство. Знайомство поступово переросло в симпатію, а потім – в кохання. В 1947 році ми побралися, а в 1948 році народився наш первісток – син Анатолій. Ще через два роки народився Владислав.
Фото 2. Моя сім’я після народження старшого сина Анатолія
Правнучка кочового дворянина. В 1803 році в родині Осипа Віссаріоновича Кочевського народився син, якого назвали Костянтином. В 20-річному віці його забрали до війська, як кажуть, у москалі. Прослужив він вірно «царю и отечеству» цілих 25 років. За військові заслуги пожалувала йому цариця дворянський титул та земельний наділ біля села Гришкове, де Костянтин Осипович заснував хутір, який і тепер називають Кочівщиною.
Новоспечений дворянин засватав в містечку Старобільськ багату наречену. В посаг серед іншого добра Костянтину Осиповичу дали рублену хату. Її розібрали і на волах привезли на хутір. В 1848 році в родині Кочевських народився син, якого назвали Никифором. Син підростав, родина заможнішала і згодом Кочевські відкрили в Коломаці постоялий двір при поштовій станції. Поштова станція з постоялим двором знаходилась на розі вулиці Миру, а начальником станції був Никифор Костянтинович Кочевський.
В 1894 році в його родині народилася дочка, яку назвали Ганною, а через 6 років син Василь. В революцію та роки громадянської війни поштова станція, постоялий двір та добротний цегляний будинок, де колись мешкала родина Кочевських, були зруйновані і залишки родини Кочевських повернулися на свій маєток – Кочівщину.
Фото 3. Моя дружина Ліза Харитонівна та її батьки Андрусенко Харитон Якович та Ганна Никифорівна (у дівоцтві Кочевська)
Нариси з повоєнного життя. Чи бувають ситі щасливими? У перші повоєнні роки спостерігався бум народжуваності. Жінки, які скучили за роки війни за чоловічою ласкою, стали народжувати дітей одна з поперед одної. А за не дуже вивченим законом компенсації народжувалися в основному хлопчики.
Жила в Нагальній родина Куків. Народилися в них два сина Богдан та Володимир. Батьки працювали на виробництві копчених ковбас у приміщенні ситро цеху. Вміли крутитись, нехтуючи офіційні закони, а тому мали і хліб, і до хліба в той час, коли всі голодували. Хлопці росли, не маючи ніякої нужди, не пізнавши тяжкої праці. Легкий хліб та пригоди їх більше притягали, ніж праця. Маючи непересічні фізичні дані, вони легко крутили на перекладині “сонце”, а тому почували себе на голову вище своїх однолітків. Навчаючись в старших класах, брати Куки вирили собі в лісі землянку, де зберігали крадені продукти, горілку, коньяк, водили туди дівчат і розважалися з ними. Свої університети брати продовжили у в’язниці.
В ті ж повоєнні роки вчителька математики Шелестівської школи Марія Мусіївна народила хлопчика Сергійка. В своєму синові молода мама душі не чаяла і хлопчина ріс надзвичайно рухливим і безцеремонним. По закінченню школи у Сергія розпочалося життя, повне насолод та пригод. Він пристрастився до випивки, а потім до карт. Одного разу програв дуже велику суму грошей і щоб відігратися, поставив на кон життя своєї матері, але фортуна і цього разу від нього відвернулася. Але рука сина не піднялася на рідну матір, і він був вимушений певний час ховатися від своїх картіжних “друзів”. Але вони все рівно його знайшли, убили і прислали матері в ящику розчленоване тіло сина.
Як я своїх синів відучив від паління. Мої хлопці, коли підросли, стали, дивлячись на інших хлопців, балуватися, покурюючи цигарки. Та й сам я, чого гріха таїти, висмалював за добу більше пачки цигарок. Запримітивши за моїми дітьми такий гріх, я вирішив провести профілактичні заходи, щоб відучити їх від цієї пагубної звички. Старшому сину Анатолію я дав грошей і послав до крамниці, доручивши йому купити чотири пачки сигарет «Лайка».
Коли він приніс покупку, я вишикував всіх своїх чотирьох синів по ранжиру, роздав кожному по пачці цигарок, розпечатавши їх перед цим, і наказав їм закурювати по цигарці, примовляючи при цьому: «О...Небо синє...». Діти, не звикши палити з затяжкою, дружно закашлялись. Я накричав на них, та ще й додав кожному по пару стусанів своїм шкіряним ременем. Звичайно, вони трохи порюмсали, але тягу до паління я їм відбив надовго. І тепер, вже дорослими ніхто з них не палить. Моє виховання пішло їм на користь.
Чи є в багатстві щастя? В 60-их роках минулого століття торгівлею в селі Шелестове заправляв Павло Дмитрович Пащенко. Маючи непересічні фізичні дані – майже двометровий зріст та вагу центнера в півтора, він відзначався й гарним апетитом – любив добре поїсти та попити. Керуючи Шелестівським СільСТ, Павло Дмитрович у відношенні до підлеглих часто вів себе брутально. Як подейкують люди, він міг зайти до любої крамниці і наказати дати йому все, чого він побажає, а продавців обложив особистою даниною у розмірі 100 карбованців в тиждень.
Під кінець своєї кар’єри жадоба до наживи набула в нього таких розмірів, що він почав організовувати пограбування власних крамниць. Зазвичай грабіжників не знаходили і втрати списувались на збитки. Але одного разу міліцейська собака взяла слід, який привів до домівки продавця крамниці. Продавця було засуджено, а Павло Дмитрович, щоб уникнути ганьби та покарання, наклав на себе руки, випивши склянку оцтової есенції.
Чи приносить щастя слава? Молодий хлопець з Шелестового Олександр Гіль в повоєнні роки здобув собі гучну славу в дуже далекому краї – аж на Камчатці. Закінчивши школу, Саша Гіль вступив до інституту мистецтв, де опанував мистецтво танцю і отримав направлення на край світу – до Коряцького автономного округу, що на Камчатському півострові.
Вивчивши специфіку екзотичних місцевих танців, Гіль створив перший національний Коряцький ансамбль «Менго». Концерти ансамблю мали унікальний успіх і прокотилися по всьому світу. Через деякий час Олександр покохав корячку Катю і незабаром вони одружилися. Народилися двоє діток – Тарас і Тома. Незважаючи на всесвітню славу, Олександр був дуже скромною людиною і не забував свою малу батьківщину. В рідному селі він розпочав будівництво сімейного гнізда – красивого будиночка. Будівля була вже майже готова, і тут сталася жахлива трагедія. Олександру у будівництві будинку та його охороні допомагав якийсь молдаванин.
Одного разу він не відомо через що посварився зі своїм сусідом – Сашком Безпальком. Сварка закінчилася бійкою і убивством молдаванина. На ту годину якраз нагодився і сам Олександр Гіль. Безпалько, побачивши небажаного свідка, зняв зі стіни рушницю господаря будинку і застрелив Олександра. Так завершилось життя славного артиста. А Безпалько, усвідомивши, що вчинив подвійне вбивство, наложив на себе руки, повісившись.
Шептуха Харитина. Мої батьки постійно займалися домашнім господарством – тримали корівку, свиней, птицю. Продуктів вистачало як для власного споживання, так і на продаж. Одного разу, а це було на початку 50-их років минулого століття, мої батьки виростили бичка і зарізали його на м’ясо. Цю продукцію запакували в лантухи і вночі понесли до поїзда, завантажились разом з товаром, лантухи поставили під лавку, а самі після тяжкої праці задрімали на лавці.
Через кілька зупинок вони прокинулись, почали перевіряти наявність свого товару під лавкою, а там, як мовиться, «кружало – де лежало». Мої батьки побідкались, побідкались, та й повернулися зустрічним потягом додому. А дома моя мама вирішила сходити до відомої на той час в Шелестовому шептухи баби Харитини. Вона уважно вислухала нічну історію моїх батьків і сказала: «Не сумуй, а завтра сідайте в той же самий потяг, і ви повернете свій товар».
Мої батьки послухались ради баби Харитини і все так і вчинили. На кожній зупинці вони виглядали з тамбура, оглядаючи пасажирів, які сідали до вагонів. На одній з зупинок їм впали в око лантухи з якимись речами, що вантажили якісь хлопці до вагона. Ці лантухи були дуже схожими з їх пропажею. Батьки зчинили ґвалт, запитавши, де ті хлопці взяли ті лантухи. Молодики злякалися галасу, покидали мішки і повистрибували з вагона. Коли батьки розкрили лантухи, то там побачили вкрадене минулої ночі м’ясо. Вони відвезли його на базар і там благополучно продали його. Так здійснилося передбачення баби Харитини.
Ще кілька фото з сімейного архіву:
Фото 4. Підготовка до здачі сесії в університет
Фото 5. Під час роботи у Шелестівській школі, 1956 рік
Фото 6. Родина Петра Івановича Пащенка в 60-ті роки минулого століття. Він, дружина, та його сини Владислав, Петро та Анатолій
Фото 7. Петро Іванович Пащенко із синами
Автор: Петро Іванович Пащенко, с. Шелестове