Каленикове (“хутір Калениківський”) вперше в відомих, принаймні мені, документах згадується ще в ревізії підданих Охтирського полку 1744 року. Тоді ще як малесенький хутір, що належав Уляні Лесевицькій.
Уляна Тимофіївна вже тоді була удовою ротмістра Омеляна Олексійовича, сина широко відомого Олексія Леонтійовича Лесевицього. Останній був колись досить довгий час Охтирським полковником. Як і троє з його синів згодом. Правда, Омеляна серед них не було. Омелян Олексійович цю посаду не обіймав. Охтирськими полковниками свого часу були його рідні брати — Іван, Костянтин та Георгій або ж Юрій.
Не знаю, чи відомо більшості з тих, хто зараз читає ці строки, але і Георгій, і Юрій, і Єгор — фактично це одне і те саме ім’я. Просто в трохи різних варіаціях. Принаймні це так з точки зору походження цього імені. А з точки зору, так би мовити, церковної і Юрій, і Єгор — це буквально той самий Георгій.
Сам же цей хутір Калениківський вже в 70-80 роках 18 сторіччя називали та позначали вже, здебільшого, як Нижній Калеників. Хоча б тому, що вище за течею річечки Каленикової існував тоді вже ще один хутір, який також називали і позначали за цим давнім в цих місцях топонімом, ім’ям якого називали не тільки власне річечку, а й “долину” в цілому. Відповідно, цей хутір називали та позначали вже як Горішній (або російською “Верхний”) Калеників.
За даними первинного межування, проведеного в 1777 році, Калениковим, ще хутором і вже з приставкою Нижній, продовжували володіти саме Лесевицькі. І у нього була саме власниця. Правда, власницею цією була вже не Уляна Тимофіївна, а Анастасія Іванівна Лесевицька.
І на той момент вона теж вже була удовою. Свого колишнього чоловіка, звичайно. Колишнього ж Охтирського полковника Георгія (Юрія) Олексійовича Лесевицького.
Напевно саме тому в 1794 році, коли в Калениковому з’явилась власна церква і саме поселення перестало, таким чином, бути хутором і перетворилось на село, церква ця там мала назву саме Георгіївської. Була названа на честь того самого Георгія (Юрія) Олексійовича. Саме ім’я якого в різних документах однаково присутнє в цих, як комусь може здатись, “чомусь цілком різноманітних варіаціях”. Насправді ж, саме в варіаціях. Одного і того ж фактично імені.
А саме Каленикове потім в історії саме тому довгий час називали також Георгіївським. Здавалось би, на честь того, яку мала назву там церква. І це, справді, теж. Але, в кінцевому рахунку, все ж на честь імені того самого колись Охтирського полковника.
Георгіївське було і альтернативною назвою до Каленикового, а згодом ця назва використовувалась вже і як основна. Довгий історичний час, насправді. Навіть, коли церква в Георгіївському стала вже Покровською, саме поселення продовжувало бути тим самим Георгіївським.
Фактично до первинної (та сучасної) назва села повернулась тільки в 20 вже сторіччі.
Така ось історія. Про Охтирського полковника Юрія-Георгія, якого могли називати та назвати також і Єгором, та про Каленикове.
До речі, колись це, і місце розташування того самого Каленикового, була територія саме Охтирського полку. Хоча в подальшому довгий час — Валківської округи та Валківського повіту. І з цієї точки зору це і Валківщина, звичайно. Хоча і Коломаччина, безсумнівно. На самому кордоні з Полтавщиною. Історія ... така річ. Щодо подібних визначень.
В чомусь неоднозначна. Хоча сама по собі ця неоднозначність може не мати жодного суттєвого значення в загальній історичній картині. За умови загальної ж ясності цієї картини, звичайно. А в якихсь деталях історія все ж і достатньо конкретна. Наприклад в тому, чому ж саме Каленикове довгий час мало назву Георгіївського.
Все ж конкретна. Принаймні, якщо в самі історичні деталі трохи заглибитись.
В якості ж ілюстрації фрагмент першої сторінки сповідного розпису Георгіївської церкви Каленикового 1797 року (ДАХО, ф. 31, оп. 141, спр. 100а, арк. 487).
Поміщиком села в цьому сповідному розписі зазначений “Михаилъ Георгиевъ сын Лисовицкой”. Це один з синів того самого Георгія (Юрія) Олексійовича Лесевицького.
До речі, його синів цілком могли називати та записувати і як Юрійовичів, і Єгоровичів теж. І називали та записували також.
Така ось історія.
Автор: Олександр Подолянко