Ганнівка, Висока Пустка (Високопустинський, Громова), Марфино Поле (Марфинопольський, Лелюківка, Бутовичевий), Романовський (Трудородительский, Високий Байрак, Іванівський).
Та трохи про Миролюбівський і Соколів.
Зараз з цих населених пунктів існує тільки Ганнівка донедавна Різуненківської сільської ради Коломацького району.
В документах і на картах цей населений пункт називали і “Анненская”, і “Анненск”, і “Анновка”. І в інших подібних варіаціях. Але основа назви все одно одна й та сама. І населений пункт ...
Можна і було б розповісти про нього окремо. А окремо, наприклад, про інші. Яких вже нема.
Але ... Є все ж “але”.
Приміром, сучасне та історичне місце розташування Ганнівки, здається, відрізняються.
Якщо порівняти ту ж карту Шуберта 1869 року з сучасними, то Ганнівка зараз знаходиться, скоріше, на місці хутора “Марфино Поле 1-й” з карти 1869 року. Скоріше ...
А на місці “Аннинска” з карти Шуберта, приміром, на карті РСЧА 1941 року позначено “Петровского”. На тій же карті 1941 року зовсім поруч “Набоковка”. На її місці “у Шуберта” в 1869 році — хутір “Марфино Поле 2-й”.
Набокин є на карті Харківської округи 1927 року. Хоча ця карта не настільки точна щоб можна було ідентифікувати позначені на ній невеликі населені пункти з конкретними місцями. Але місце приблизно те саме. І сам Набокин, напевно, відповідає “Набоковке” з карти 1941 року. А “Петровскому”, напевно ж, позначення артілі імені Петровського з цієї ж карти 1927 року.
Присутні хутора Набоків та Петровського і в складі Мирошниківської сільської ради Коломацького району Харківської області в офіційному довіднику щодо адміністративно-територіального поділу УРСР станом на 1 вересня 1946 року.
На топографічних картах 80-х років 20 сторіччя на місці цього Петрівського вже Степове. Хоча тоді вже з уточненням в дужках “нежил.”. Тобто, вже на той момент, слід розуміти, незаселене.
На карті РСЧА 1941 року, до речі, є ще і “Марфинополье”. А поруч “Ганновка”. Але зараз там вже тільки Ганнівка.
Теоретично можна було б шукати конкретні відповідники історичних населених пунктів сучасним. Та взагалі конкретні відповідності між різними населеними пунктами різних часів. Але. Зовсім не впевнений в позитивних результатах. Не впевнений і в доцільності. В даному випадку. Цілком ймовірно, наприклад, що Набоківка з'явилась там в 20 сторіччі тому, що поруч був розташований хутір Мозулів (сучасна Мозолівка), де історично було розповсюджене прізвище Набока. Мозулів виразно інший населений пункт. Але безпосередньо поруч.
Але...
Насправді, вздовж невеликої річечки Каленикової історично існувало багато різних хуторів та інших населених пунктів. Інколи вони майже зливались один з одним. Інколи, мабуть, їх можна назвати фактично одним населеним пунктом. Але, так як вони, наприклад, належали різним власникам, їх все одно розрізняли один від одного.
Як би там не було, напевно, справедливим було б вважати, що сучасна Ганнівка має історичну спадкоємність і з історичним “Марфиним полем”, і з історичною ж Ганнівкою. І не просто вважати. Мабуть, так воно і є. В тому числі, з точки зору спадкоємності їх мешканців. Повторимось, в будь-якому разі, все це поруч.
І Ганнівка, і Марфино Поле свого часу були саме власницькими хуторами. Тобто були засновані та належали поміщикам.
Але, насправді, у спробі розповісти про Ганнівку доведеться розповідати відразу про декілька власницьких хуторів. Не тільки про ці. Бо і знаходились вони поруч. І історія їх переплетена настільки, що окремо про них, здається, розповісти важче, ніж разом.
Та й, мабуть, просто недоцільно. Розповідати окремо.
Та й намагатися визначити та вичленити наскільки конкретно якісь з них розчинились в Ганнівці, а наскільки в історії (тобто просто зникли). Як і намагатись визначити конкретно, скільки в сучасній Ганнівці історичної, там би мовити, Ганнівки, а скільки від інших хуторів, яких вже нема.
Теж, здається, нема сенсу. І доцільності.
Отже. Просто розповімо про ці хутора.
Первинно земельна ділянка, на якій у подальшому розташовувались Ганнівка і ще кілька власницьких хуторів, показана на Геометричному плані Валківської округи (Валківського повіту) 1784 року під № 106. Будемо вважати саме це критерієм віднесення до населених пунктів, які тут розглядаємо.
Тоді це була пустка, що мала назву “Висока Пустка” (“Высокая Пустошь”). Вона була первинно відмежована 12 жовтня 1775 року землеміром Вікуліним та належала тоді сотнику Івану Лук'яновичу Бутовичу. Сотником, до речі, він колись був Гадяцького полку. А не якогось з слобідських. І з ним достеменно простежуються родинні спадкоємні зв'язки принаймні деяких з наступних власників земель та підданих хуторів, про які йде мова. Але предметно про це зазначимо вже в конкретних випадках.
Взагалі словом пустка у ті часи в контексті, про який йде мова, позначали усі окремо відмежовані земельні ділянки, на яких не було населених пунктів. У деяких випадках, як в даному, саме це слово було складовою назви ділянок.
Згодом, у багатьох випадках, слово “пустка” стало складовою назвою вже хуторів, “деревень” і інших населених пунктів, що з'явились на цих ділянках. Які були “пустками”, повторимось, при первинному межуванні саме тому, що не мали постійних поселень. Але як “пустки” межувались буквально усі “порожні” земельні ділянки. Хоч було це слово явно присутнє в назвах, хоч ні (як правило, явно, ні). Хоч стало воно у подальшому складовою назви, приміром, якогось хутора, що там було розташовано, хоч ні (як правило, ні).
Тому, принаймні у більшості випадків, шукати якийсь додатковий прихований сенс у наявності складової “пустка” в назвах не доводиться.
Відмітимо при цьому, щодо першої складової назви, що на плані 1784 року в межах цієї ділянки з лівого боку річки Каленикової позначена, в тому числі, “долина Высокая”. Цей топонім, мабуть, і дав назву усій ділянці.
Забігаючи трохи наперед, відразу відзначимо, що ця земельна ділянка при подальших межуваннях була розділена на кілька частини. Серед них, як мінімум, були такі, відмежовані 18 жовтня 1867 року землеміром Широковим (РДАДА, ф. 1354, оп. 565, частина 2):
- частини Високої пустки володіння Колезького реєстратора Степана Володимировича Бутовича;
- хутора Громова володіння Поручици Тетяни Петрівни Громової;
- хутора Лелюкова володіння спадкоємців Поручици Марфи Лелюкової, що померла;
- хутора Миролюбівського володіння Надвірного радника Івана Трохимовича Костоля;
- хутора Романовського володіння “девицы” Єлизавети Миколаївни Романовської;
- пустки Панченково володіння Капітана Кирила Тимофійовича Панченка;
З аналізу наявних ревізьких казок 1782 та 1795 років видно, що на час проведення цих ревізій (відповідно 4-ї та 5-ї) в межах первинної ділянки “Високої пустки” ніяких населених пунктів ще нема. Принаймні, в цих переписах їх наявність не зафіксована.
Подальшу ж історію хуторів та “деревень”, що колись розташувались на цій ділянці, розглянемо відокремлено (але, в цілому, все ж разом). Отже.
ГАННІВКА (“Анновка”, “Аннинское”, “Анновская” та в інших подібних варіаціях).
“Анненская” позначена вже на Спеціальній карті Західної частини Російської імперії 1826-1840 років. На карті Шуберта 1869 року це “Анненск”.
Ганнівка згадується вже в документі, датованому 1808 роком (ДАХО, ф. 31, оп. 141, спр. 109).
В ревізіях Валківського повіту ця “деревня” вперше з'являється в 1811 році.
Вона названа там “вновь заведенной”. Мається на увазі, по відношенню до попередньої ревізії 1795 року.
Піддані в ревізіях показані окремо за Штабс ротмістром Олексієм Івановичем Фон-Циглером та його дружиною Ротмістершею Ганною Яківною Фон-Циглер.
Олексій Іванович був сином Івана Фомича та онуком Фоми Фомича Фон-Циглерів. Останній був, можна сказати, засновником всього роду місцевих дворян Фон-Циглерів.
Дуже ймовірно, що свою назву населений пункт отримав саме на честь імені Ганни Яківни.
Що ж до селян, то серед підданих Олексія Івановича показані окремо, в тому числі, “великоросійські” (тобто, росіяни за походженням), які лишились йому у спадок в 1805 та 1806 році. Інші ж його піддані селяни, як зазначено, в тому числі, теж лишились у спадок в 1805 та 1806 році, “достались по покупке” в 1807 році, переведені та “достались по покупке” в 1807 році, переведені в 1806 році.
З цих даних можна зробити висновок, що Ганнівка виникла, мабуть, саме в 1806 році, коли і згадується перше в хронологічному порядку переведення селян.
В ревізії його дружини щодо походження селян зазначено, зокрема: “достались по наследству” в 1807 році, “достались по покупке” в 1811 році.
В ревізії 1816 року селяни в “Аннинской” продовжують належати тим самим Штабс ротмістру Олексію Івановичу (йому належать і піддані в Леонтіївці в цій ревізії, до речі) та його дружині Ганні Яківні.
В 1835 році власником підданих в “Аннинской” належать вже їх сину Порутчику Олександру Олексійовичу Фонциглеру. Як зазначено в самому переписі, вони лишились йому у спадок після смерті батька Олексія Івановича в 1830 році. Те ж саме, просто відзначимо, стосується і підданих Олександра Івановича в Леонтіївці.
Серед ревізій Валківського повіту 1850 року присутня й “деревни Аннинской” того самого Поручика Олександра Олексійовича Фон-Циглера. А також окремо і його дружини, Варвари Петрівни. Як зазначено в ній самій, “в деревне Аннинске она же и Леонтьевка”.
Можливо, це причина того, що на карті Шуберта 1869 року поруч показано розташування “б. Леонтьева”. Тобто, “балки”. Безпосередньо праворуч від позначення “Анненск”. Також можливо, що це “она же и Леонтьевка” якимсь чином пов'язано саме з тим, що в попередніх ревізіях за Олександром Олексійовичем та його батьком Олексієм Івановичем були показані й піддані в самій Леонтіївці. Але, в будь-якому разі, сама Леонтіївка — окремий, інший населений пункт, що існував колись безпосередньо біля Коломаку. А зараз став його частиною.
В самій же ревізії Варвари Петрівни присутні тільки дворові. Що, як зазначено: “Достались в приданое с владения матери моей Г-жи Гояриновой (?) в 1840 году”. Там же олівцем дописана примітка: “Без перечисления палатой (?) и необъявлено из какого уезда и селения”.
Нарешті, в 1858 році ревізія “деревни Анненской” знов лише одна. І без якихсь “она же”. Належать піддані в ній тому ж Поручику Олександру Олексійовичу Фон-Циглеру. В тому числі, дворові та “просто” селяни. Всього серед дворових показано 24 чоловіка та 18 жінок, селян, відповідно, 89 чоловіків та 70 жінок.
В архіві Головної викупної установи Міністерства фінансів Російської імперії збереглась і справа щодо викупу земельних наділів колишніми підданими Ганнівки все в того ж Олександра Олексійовича Фон-Циглера (РДІА, ф. 577, оп. 45, спр. 145).
В переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) в колишній власницькій “деревне” “Анинск” при річці Калениковій показано 19 дворів та 56 чоловіків і 77 жінок мешканців відповідно.
Показана “деревня Анновка” і в Переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році. Правда, тоді в складі Гряківської волості Валківського повіту, а не Коломацької.
Є Ганнівка і на карті Харківської округи 1927 року.
І, як вже зазначалось, Ганнівка існує і донині.
ВИСОКА ПУСТКА (ВИСОКОПУСТИНСЬКИЙ, ГРОМОВА).
Хутір “Высокая Пустошь” показаний на карті Шуберта 1869 року. Але не тільки, звичайно.
Цей хутір, напевно, отримав свою назву за назвою ж до того “пустки”, на якій він розташовувався. А “пустка” ж, можливо, від топоніму, що позначений там на плані 1784 року - “долина Высокая”.
В ревізіях Валківського повіту 1811 року хутір “Высокой Пустоши”, як і Ганнівка зазначений як “вновь заведенный”. Як і в Ганнівці тоді присутні його окремі ревізії подружжя. І, як і в Ганнівці, в тому числі, серед підданих чоловіка присутня окрема ревізія “великоросійських” селян.
Подружжя це, в даному випадку, Провінційний секретар Петро Дмитрович Васильківський та Провінційна ж секретарша Любов Іванівна Васильківська. В ревізії “великоросійських” селян зазначено, що вони були “написані” в попередній, 5-й ревізії, за тим же Петром Дмитровичем в слободі “Новых Водолагах”. В іншій, основній, ревізії його підданих зазначено, що селяни з них, зокрема, куплені в 1809 та 1811 роках. В ревізії дружини, Любові Іванівни, вказано, що селяни лишились їй у спадок в 1810 році.
В 1816 році власники підданих в хуторі ті ж самі — Провінційний секретар Петро Дмитрович Васильківський та його дружина Любов Іванівна.
В 1835 році Петро Дмитрович Васильківський продовжує залишатись власником селян в хуторі Високопустинському. Вже без дружини. З'являються і нові власники. Його донька та онуки.
А саме, присутні окремі ревізії:
- хутора Високопустинського доньок Порутчика Дмитра Громова, що помер, Любові та Софії. В самій ревізії зазначено, що піддані лишились спадкоємицям Дмитра за розподільчим записом від рідного діда Підпорутчика Андрія та дружини його Тетяни та переведені з Богодухівського повіту з села Олександрівки. Хоча мова тут йде про іншого їх діда, за лінією батька, Любов та Софія також були і онучками Петра Дмитровича Васильківського. Доньками його, в свою чергу, доньки.
- хутора Високопустинського удови Поручици Тетяни Петрівни Громової. Це і є донька Петра Дмитровича Васильківського. Удова Дмитра Громова. Та мати Любові і Софії. Їй селяни лишились, як зазначено, в спадок від матері Провінційної секретарши Любові Васильківської в 1831 році.
В 1850 році серед ревізії Високопустинського залишаються вже тільки Поручици Тетяни Петрівни Громової та доньок Поручика Дмитра Громова, що помер, “девиц” Любові та Софії Громових.
В 1858 році ж ревізія підданих в хуторі Високопустинському тільки одна — Поручици Тетяни Петрівни Громової. І в ній зазначено всього 9 чоловіків та 14 жінок.
В архіві Головної викупної установи Міністерства фінансів Російської імперії збереглась і справа щодо викупу земельних наділів колишніми підданими хутора Високопустинського у тієї ж Тетяни Петрівни Громової (РДІА, ф. 577, оп. 45, спр. 387). Але є і ще одна аналогічна справа щодо того ж хутора. А саме, щодо викупу наділів в поміщиць Сухомлинової та Чекалової (РДІА, ф. 577, оп. 45, спр. 4229). Дуже вірогідно, що це були вже заміжні доньки Дмитра Громова — Любов Дмитрівна Сухомлинова та Софія Дмитрівна Чекалова.
В переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) в колишньому власницькому хуторі “Высокопустянский (Высокая Пустошь)” при річці Калениковій показано 5 дворів та 17 чоловіків і 19 жінок мешканців відповідно.
Є позначення цього хутора, як вже зазначалось, і на карті Шуберта 1869 року. А відносно поруч присутнє й позначення топоніму “М. Очеретовата (Громовая)”. Цілком можливо, ця альтернативна назва “могили” (вірогідно, залишків якогось давнього кургану) пішла саме від прізвища поміщиків Громових. Вірогідно, і сам хутір в деяких джерелах міг мати назву, похідну від цього прізвища. Принаймі, ймовірно, саме він названий “Громовим” в документах межування 1867 року.
Показаний хутір “Высокопустянский” і в складі Коломацької волості Валківського повіту в Переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році.
На карті Харківської округи 1927 року приблизно на місці його розташування фігурує “Висококапустянськ”. Але, очевидно, що це перекручення все ж від “Високопустянського”. І коріння назви (одне з), достеменно, саме “пустка”. А не “капуста”.
В подальшому ж хутір зникає, розчиняється в історії. Чи тільки в ній? Мабуть, ще в навколишніх населених пунктах.
До речі, в метричних книгах Тихонівської церкви Сидоренкова епізодично згадуються селяни хутора “Балкового”. Та ще й на прізвище Балкові. Наприклад, є така згадка в 1869 році. Тоді “селян-власників”. Тобто, колишніх підданих. Бо саме так їх, в тому числі, називали вже після скасування кріпосницького права на відміну від казенних/державних селян. В контексті власності на ті земельні наділи, що вони викупали в колишніх поміщиків. Так ось. Просто невелике зауваження. Тоді ще піддані Балкові йдуть першими в ревізіях хутора Високопустинського Тетяни Петрівни Громової і в 1835, і в 1850 році.
МАРФИНО ПОЛЕ (МАРФИНОПОЛЬСЬКИЙ, ЛЕЛЮКІВКА, БУТОВИЧЕВОЙ).
Як видно з документів межування 1867 року, ця частка колись “пустки Високої пустки” (даруйте за тавтологію, але так воно і є) належала спадкоємцям Поручици, що померла, Марфи Лелюкової. Можливо, саме від її імені і ця назва. Хоча хутір був заснований ще її батьками. Але, цілком можливо, що назвати його вони могли і на честь доньки. Хоча це тільки припущення.
В ревізії підданих Валківського повіту 1811 року хутір Марфино Поле теж вказаний як “вновь заведенный”. Належав він тоді Ротмістерші Олені Петрівні Бутович (“Бутовичевой”).
Деякі селяни з цієї ревізії, як в ній же зазначено, куплені в 1807 році. Інші лишились у спадок в 1810 році.
В 1816 році піддані в Марфиному Полі належать тій самій Олені Петрівні Бутович.
В 1835 році також присутня ревізія Марфиного Поля, як вже зазначено, удови Олени Петрівни Бутович (в 1835 році їх також належать і піддані в Леонтіївці). В самій ревізії щодо деяких селян зазначено, що вони лишились їй у спадок від чоловіка в 1833 році. Деякі з них в тому ж році віддані сину Капітану Михайлу Бутовичу та доньці Марфі Бутович. Також щодо деяких селян з цієї ревізії зазначено, що вони лишились Олені Петрівні у спадок від матері Колезької асесорши Ганни Іванівни Рощаківської та того ж року переведені з Гадяцького повіту з хутора “Загонов”.
З'являються, відповідно, в цьому році в хуторі також окремі ревізії її дітей:
- сина Штабс капітана Михайла Михайловича Бутовича;
- доньки Марфи Бутович;
І донька і син мають також в 1835 році підданих і в Леонтіївці.
Селяни лишились, як вказано і у випадку сина, і у випадку доньки, у спадок від батька, що помер, Ротмістра Михайла Івановича Бутовича в 1833 році. А також “по наследству” від матері в тому ж році. Але останнє означало, очевидно, тільки своєрідний “транзит” підданих селян в ревізіях. Від Михайла Івановича до Олени Петрівни. І від неї до дітей, відповідно. Сама мати, Олена Петрівна, на той момент, очевидно, ще була жива.
Ротмістр Михайло Іванович Бутович, до речі, був сином того самого колись Гадяцького сотника Івана Лук'яновича Бутовича, який свого часу, при первинному межуванні, був власником “Високої пустки”.
В 1850 році ревізії Олени Петрівни, як і Михайла Михайловича Бутовичей в Марфиному полі вже відсутні. І навіть селян самої Марфи Михайлівни вже нема. Проте в хуторі Марфиному Полі при річці Калениковій зазначені вже піддані її спадкоємців. Сина Василя та доньки Олександри. Дітей саме Підпоручици Марфи Михайлівни Лелякової, що вже померла.
Також присутня і окрема ревізія цього хутора її чоловіка, вже удівця, Підпоручика Никанора Михайловича Лелякова. Частина селян з цієї ревізії лишилась Никанору Михайловичу у спадок на 7-у частину саме від дружини, Марфи Михайлівни Лялякової, уродженої Бутович. Інші ж лишились у спадок від його батька Титулярного радника Михайла Лелякова за розподільчим записом з рідними братами та були переведені з села Олександрівки Богодухівського повіту.
Є, відповідно до опису справ архіву, і окрема ревізія підданих в хуторі Марфиному Полі в 1858 році (ДАХО, ф. 31, оп. 141, спр. 424, № ревізії за внутрішнім описом 139). Але зміст цієї ревізії мені не відомий. В тому числі, і в частині того, кому в ній належали піддані.
Втім в архіві Головної викупної установи Міністерства фінансів Російської імперії збереглась справа щодо викупу земельних наділів колишніми підданими хутора Марфиного Поля у Василя Никаноровича Лелякова (РДІА, ф. 577, оп. 45, спр. 464).
Зазначимо також, що згадки прізвища “Леляков/а” замість “Лелюков/а”, в даному випадку, не є помилкою чи опискою. В багатьох документах воно подається саме в такому варіанті. Хоча, ймовірно, ближче до першоджерела та більш правильний все ж варіант з літерою “ю”. А, найімовірніше, відначально прізвище було взагалі “Лелюк”.
В переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) в колишній власницькому хуторі “Марфино Поле” при річці Калениковій показано 12 дворів та 55 чоловіків і 79 жінок мешканців відповідно.
Показаний хутір “Марфинополье” з альтернативною назвою “Лелюкивка” і в складі Коломацької волості Валківського повіту Переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році.
На карті Харківської округи 1927 року приблизно на місці його розташування фігурує “Марфине Поле (Люлюківка)”.
І ці альтернативна назва Лелюківка-Люлюківка, очевидно, пояснюється саме прізвищем власників хутора, починаючи з Марфи Михайлівни та його чоловіка. Незважаючи на деякі перекручення голосних, цей зв'язок очевидний.
Присутнє “Марфинополье” ще навіть на карті РСЧА 1941 року.
Але до сьогодення цей населений пункт все ж “не дожив”.
Принаймні, як окремий. З окремою ж назвою.
Цей же хутір, до речі, в метричних книгах та сповідних розписах церков, принаймні до деякого часу, називали і хутором Бутовичевим та в інших подібних варіаціях — похідних від того ж прізвища.
Але, при цьому слід мати на увазі, що це не той хутір, який позначений на “триверстівці” Шуберта як “Разсоховатый (Бутовичевой)”. І який же, вірогідно, позначений на карті Харківської округи 1927 року під назвою “Бутович (Литовщина)”.
Його також називали різними похідними від того самого прізвища. І тут, звичайно, можлива плутанина. Але він сам розташовувався трохи далі. Вище за течею річки Каленикової. І він — окрема тема. Принаймні, не предмет цієї теми.
РОМАНІВСЬКИЙ (ТРУДОРОДИТЕЛЬСЬКИЙ, ВИСОКИЙ БАЙРАК, ІВАНІВСЬКИЙ).
Хутір Трудородительський вперше з'являється в ревізіях Валківського повіту в 1835 році.
В ревізіях він зазначався саме під цією назвою. Хоча на тій же “триверстовій” карті Шуберта, напевно, він же позначений під назвою “Романовский”.
Тому, що його власниками були поміщики саме на прізвище Романовські.
Належав хутір в 1835 році тоді “девице” Єлизаветі Миколаївні Романовській, яка була донькою Колезького радника Миколи Романовського, що тоді вже помер. Як зазначено в самій ревізії, піддані (в тому числі, показані серед них і дворові) лишились їй у спадок від батьків, що померли, Колезького радника Миколи та його дружини Надії Романовських в 1826 році.
В ревізії 1850 року піддані в хуторі Трудородительському показані за тією ж “девицей” Єлизаветою Романовською, донькою Колезького радника Миколи Романовського, що помер. В тому числі, дворові (1 чоловічої та 4 жіночої статі) та селяни (27 чоловічої та 29 жіночої статі).
Так само, за тією ж “девицею” Єлизаветою Миколаївною Романовською, показаний хутір Трудородительський і в останній, 10-й, ревізії 1858 року. Тоді там було 16 ревізьких душ дворових чоловіків і 15 жінок. А також 15 селян-чоловіків та 11 жінок. Всього, 31 чоловічої статі та 26 жіночої.
Насправді, в сповідному розписі Георгіївської церкви Георгіївського (Каленикова) вже в 1822 році окремо виділені та показані піддані тоді Надвірного радника Миколи Артемовича Романовського. Це і був батько Єлизавети Миколаївни. А цей хутір, названий в цьому документі Високим Байраком, напевно і є вже тоді тим самим у подальшому Трудородительським (Романівським).
Більш того, напевно це й же хутір систематично згадується в записах з метричних книг тієї ж Георгіївської церкви, приміром, в 1836-37 роках під назвою Іванівський. Тоді вже тієї ж “девицы” та “спадкоємиці” Єлизавети Миколаївни Романовської.
Але офіційно в ревізії 1835 року цей хутір названий саме Трудородительським.
А хутір під назвою Високий Байрак серед ревізій Валківського повіту до 1835 року ніколи не був присутній. Як, до речі, і в самому 1835 році. І після.
В ревізії 1816 року Валківського повіту присутні переписи підданих селян в хуторі Болгарському Надвірного радника Миколи Артемовича Романовського, його дружини Надії Іванівни та їх сина, прапорщика Московського піхотного полку, Івана Миколайовича Романовського. Серед ревізії же 1835 року присутні піддані Штаб-лікаря Миколи Миколайовича Романовського в хуторі Болгарська пустка. Ці селяни, як зазначено в ревізії, лишились йому в спадок від тих самих, його батьків, Колезького радника Миколи та його дружини Надії, що і Єлизаветі Миколаївні в хуторі Трудородительському. А також ще й 1826 році від брата Штабс Капітана Івана Романовського, що також тоді вже помер.
Саме ці Микола Артемович та Надія Іванівна і були батьками, в тому числі, Єлизавети Миколаївни Романовської. А Микола Миколайович та Іван Миколайович, відповідно, її рідними братами. На честь останнього, можливо, в метричних книгах Георгіївського (Каленикова) хутір, що тоді належав вже Єлизаветі Миколаївні, і називали Іванівським. Хоча це лише припущення. А, можливо, на честь батька Надії Іванівни Романовської. Вона була уродженою Бутович. Донькою того самого Гадяцького сотника Івана Лук'яновича Бутовича. А ось хутір Болгарський чи Болгарська пустка достеменно існував окремо від Трудородительського. І в іншому місці. Неподалік від міста Валки. У витоків річечки Болгар.
В архіві Головної викупної установи Міністерства фінансів Російської імперії збереглась і справа щодо викупу земельних наділів колишніми підданими хутора Трудородительського саме у Єлизавети Миколаївни Романовської (РДІА, ф. 577, оп. 45, спр. 686).
В переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) в колишньому власницькому хуторі “Трудородительский” при річці Калениковій показано 6 дворів та 26 чоловіків і 30 жінок мешканців відповідно.
Показаний хутір “Трудородительский” з альтернативною назвою “Романовский” Валківського повіту в Переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році. Правда, не в Коломацькій, а Гряківській волості.
На карті Харківської округи 1927 року приблизно на місці його розташування фігурує “Трудородитель (Романівка)”.
Надалі ж “сліди” цього хутора в історії “губляться”.
МИРОЛЮБІВСЬКИЙ (МИРОЛЮБІВКА) та СОКОЛІВ (СОКОЛОВСЬКИЙ).
Про ці хутори надамо досить стислу інформацію.
Ймовірно ця інформація потребує доповнення.
В переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) в колишній власницькій “деревні” “Миролюбовка” “при пруде Миролюбовке” показано 7 дворів та 27 мешканців (17 чоловіків та 10 жінок).
Як вже зазначалось, за даними межування 1867 року землі хутора Миролюбівський знаходився у володінні Надвірного радника Івана Трохимовича Костоля.
В ревізії ж 1835 року піддані в “деревне” Миролюбівці показані за Колезьким радником Петром Панасовичем Костевським. Всього 2 дворових чоловічої, 3 жіночої статі та 57 селян і 53 селянки.
Присутні записи щодо підданих полковника (підполковника) Петра Панасовича Костевського в хуторі Миролюбівці, зокрема, і в метричних книгах Георгіївської церкви Георгіївського (Каленикова) 1836-37 років.
В ревізії 1850 року піддані в Миролюбівці показані за Колезькою радницею Наталією Миколаївною Костевською. Як зазначено в самій ревізії, вони лишились їй за духовним заповітом 1837 року від чоловіка Колезького радника Петра Панасовича Костевського, що помер. За нею ж, до речі, в 1850 році показані також піддані в Хотіївці, що знаходилась неподалік Олексіївки.
В самій ревізії 1850 року показані, в тому числі, і дворові (2 жінки). Також в переписі зазначалось, що взагалі характерно для багатьох ревізій підданих, про переведення селян з тих чи інших причин як в Миролюбівку, так і з неї. Всього тоді там було показано 60 селян чоловічої статі та 52 жіночої.
Як видно, вже за даними переліку населених пунктів 1860-х років населення Миролюбівки значно менше.
Хоча присутній цей населений пункт (“Миролюбовка”) і в складі Коломацької волості в Переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році.
Показана Миролюбівка ще навіть на карті Харківської округи 1927 року.
А ось за даними щодо адміністративно-територіального поділу станом на 1 вересня 1946 року в Коломацькому районі такого населеного пункту вже нема.
В переліку населених пунктів Харківської губернії за даними 1864 року (видання Міністерства внутрішніх справ 1869 року) в колишньому власницькому хуторі “Соколовский (Соколов)” при річці Калениковій зазначений лише 1 двір та 5 мешканців (2 чоловіка та 3 жінки).
Серед ревізій підданих Валківського повіту 1858 року хутір Соколів (“Соколов”) показаний за малолітньою Ольгою Миколаївною Яблоновською (“Яблоновской”), донькою Губернської секретарши Тетяни Яблоновської, уродженої Анненкової (“Анненковой”), що померла. В самій ревізії всього по дві родини дворових та селян. Разом 13 чоловіків та 8 жінок. Усі представники лише двох прізвищ: Стеценко та Луговий (“Луговой”). Сам документ підписаний від імені Губернського секретаря Миколи Ілліча (?) Яблоновського. Очевидно, батька Ольги Миколаївни та удівця Тетяни.
В ревізії 1850 року піддані в цьому хуторі належали тоді ще “девице”, дворянці Тетяні Іванівні Анненковій (“Анненковой”). Очевидно, це та сама, у подальшому мати Ольги Миколаївни та дружина Миколи Яблоновських, що в 1858 році вже померла. Як зазначено в самому переписі щодо присутніх в ньому підданих: “Достались по купчей крепости от Валковской помещицы Губернской секретарши Настасьи Андреевой дочери Соколовой в 1846 году”. Таким чином, стає зрозумілим джерело походження назви хутора.
В ревізії 1835 роцу хутір “Соколовий” зазначений як такий, що належить Губернській секретарші Настасії Андріївні Соколовій, уродженій Громовій (дослівно в самому документі написано “Громовых”). Селяни (серед них присутні прізвища “Стеценко”, “Хуторной”, “Луговой”) лишились їй по розділу з рідними батьком підпорутчиком Андрієм Микитовичем та матір'ю Тетяною Федорівною Громовими (“Громовых”) в 1834 році. Саме тоді, вірогідно, цей хутір і виник як такий. До самої ж цієї ревізії, як зазначено, за неписьменністю Настасії Андріївни “руку приклав” її чоловік Губернський секретар Євстафій Васильович Соколов.
З цього приводу відзначимо принагідно, що цей Євстафій Васильович був сином Колезької реєстраторши Настасії Максимівни Соколової, уродженої Гречки (“Гречкиной”). А сама Настасія Максимівна в той час була власницею хутора Лозовий (“Лозовой”). До речі, аналогічно Соколову зовсім невеличкого. Його переписи, як і Соколова, зафіксували у наявності всього по кілька родин підданих.
Незважаючи на те, що, напевно, скільки-небудь значним за розмірами та населенням він так ніколи і не став, присутній хутір Соколів (“Соколов”) і в складі Коломацької волості в Переліку волостей та поселень Харківської губернії, складеному Санітарним бюро в 1909 році.
Надалі ж його “сліди” губляться та розчиняються в історії.
Така ось історія.
Автор: Олександр Подолянко